Розділ 6 Перша гібридна

Перша гібридна

Прусський генерал Карл фон Клаузевіц колись сказав: «Війна — це продовження політики за допомогою інших засобів».

Наприкінці лютого 2014-го, після втечі Віктора Януковича і прискореної дезінтеграції Партії регіонів, у Володимира Путіна більше не лишилося точок опори в Україні. Уперше після розвалу СРСР Росія несподівано опинилася без важелів впливу на внутрішню та зовнішню політику свого найважливішого сусіда — України. І це сталося в той час, коли сама Російська Федерація застигла на порозі стагнаційної кризи, чергового спаду в трагічно залежній від цін на енергоресурси економіці.

Росії конче були необхідні українські ринки, щоб забезпечити — бодай слабке й екстенсивне, та все ж — зростання. Росія потребувала України, щоб підтримувати в головах своїх громадян міф про імперську велич. Водночас Росії не було чого запропонувати Україні. Російська Федерація не змогла створити економічних умов для добровільного наближення й інтеграції України до Митного союзу та інших міждержавних євразійських утворень. Це усвідомлював навіть Янукович. На початку 2014-го стало остаточно зрозуміло, що Росія може втримати Україну у сфері свого геополітичного впливу в єдиний спосіб — так, як утримувала Угорщину 1956-го та Чехословаччину 1968-го, — ввівши танки та розпочавши повномасштабну війну.

От тільки, як не крути, час зараз інший, а отже, і війна повинна бути іншою.

У квітні 2014-го, в інтерв’ю для «Радіо Свобода», голландський генерал-майор у відставці, член верхньої палати парламенту Нідерландів Франк ван Каппен розповів про якісну зміну способу ведення воєн, яка чекає на світ у ХХІ столітті.

Ще 2004 року з ініціативи НАТО було проведено аналітичне дослідження за назвою «Multiple Futures»[84], основна мета якого — аналіз потенційних у найближчому майбутньому викликів перед світовою спільнотою у сфері міжнародної безпеки. Над дослідженням працювали понад вісім тисяч учених, військових і політиків, причому не лише із країн НАТО. За одним із розроблених сценаріїв, слабкість і політична неоднорідність світової спільноти зумовить повернення до геополітичних методів ХІХ століття, коли сильні у військовому сенсі держави нав’язували свою волю слабким. Саме відсутність єдності та згуртованості серед тих розвинутих країн, які могли б знівелювати означену поведінку в зародку, — це причини неможливості зупинити агресора. За результатами виконаного НАТО дослідження, згадані конфлікти розгортатимуться на лініях стику геополітичних платформ, зокрема між Росією та Заходом. Утім, якщо раніше ця лінія проходила через Польщу, Угорщину, Чехію та Словаччину (згадайте історію цих країн у ХХ столітті), то нині вона пересунулась на схід і тягнеться через Україну, Білорусь, Грузію та Молдову.

Та найважливіше у висновках аналітиків — це припущення, що у ХХІ столітті держави-агресори вдаватимуться до нового способу ведення бойових дій, відмінного від того, що застосовували раніше. «Це називають hybrid warfare, гібридною війною, — говорить генерал ван Каппен. — Гібридна війна — це поєднання класичного способу ведення війни із застосовуванням нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає угоду із недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечує (курсив мій — М. К.). Ці виконавці можуть робити речі, які сама держава робити не може, оскільки будь-яка країна зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, договори з іншими країнами тощо. Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних військових формувань».

На жаль, світова спільнота поки що не знає, як правильно протидіяти описаній завуальованій агресії: «На війну за такою схемою надзвичайно важко відреагувати, — каже Франк ван Каппен. — Коли кордон суміжної держави перетинає танкова дивізія, тоді все зрозуміло. Але в нашому контексті нічого схожого не відбувається. Замість цього проходить безшумна анексія із використанням бойовиків і етнічних груп на місцях за домовленістю і під керівництвом із Росії. Спробуй знайди відповідь на такі дії».

Сьогодні за розглянутим сценарієм розвиваються події на сході України, адже введення військ без розпізнавальних знаків і подальше вперте заперечення їхньої присутності, власне, і є гібридною війною.

Вторгнення російських бойовиків почалося відразу після усунення від влади президента Януковича. Перший етап протистояння розгортався у березні 2014-го на території Автономної Республіки Крим на півдні України.

Захоплення Криму росіяни проводили під гаслами возз’єднання з Росією та нібито відновлення історичної справедливості, через що в неупередженого очевидця могла виникнути хибна думка, що Крим зроду-віку належав Росії. Насправді 230 років тому Росією на Кримському півострові навіть не пахло, а корінне населення Криму становили не росіяни, а кримські татари.

Уперше Крим приєднали до Росії 1783 року, коли імператриця Катерина ІІ захопила Кримське ханство та спеціальним маніфестом проголосила його частиною Таврійської області. Через гноблення та жорстоке ставлення окупантів більшість татар, що населяли півострів на той час, залишила батьківщину та переселилася до Османської імперії. Царський уряд запровадив пільги для переселенців, заохочуючи росіян із півночі заселяти півострів, але навіть за сто років після першої анексії росіяни не стали більшістю в Криму. Станом на 1897 рік більшість усе одно становили кримські татари: останні — приблизно 36 %, росіяни — лише 33 %. Частка українців у населенні півострова — 12 %, німців — 6 %, євреїв — 4 %, греків — 3 %.

Із розпадом Російської імперії на території півострова постала Кримська Народна Республіка, яку в січні 1918 року окупували більшовики. У квітні 1918-го до Криму ввійшли війська армії УНР. Попри те, що Німеччина поважала суверенітет Української Народної Республіки, визнавати владу УНР над Кримом відмовилася, внаслідок чого останній опинився під владою німецького командування. Після відступу німецьких військ 1919-го півострів знову наводнили більшовики, яких 1920-го вибила армія Денікіна, проте з 1921 року Крим остаточно перейшов до більшовиків, ставши частиною Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки.

У складі Російської імперії Крим залишався 134 роки.

Що відбувалося далі? Яким чином Крим набув статусу частини УРСР? Згідно з офіційною версією, яку активно популяризує російська пропаганда, Крим за власною примхою, химерною забаганкою 1954 року передав Україні перший секретар ЦК КПРС із 1953 до 1964 року, Герой Радянського Союзу Микита Сергійович Хрущов. Формально так і сталося, але чому ніхто з росіян, які так запекло обстоюють думку про те, що рішення про відхід Криму до України необґрунтоване та безпричинне, не поставлять собі простого запитання: з якого дива Хрущову за рік після смерті Сталіна, практично через десятиліття після закінчення Другої світової війни, коли формування адміністративних кордонів у межах СРСР давно завершено, відривати Крим від повністю радянської Російської Федерації і передавати його повністю радянській Україні?

Рішення Микити Хрущова та причини, що спонукали передати Крим Україні, задовго до березневих подій у Криму описав у своїй книзі «Диявольська гра» український публіцист і журналіст Юрій Краснощок. У 1944–1945 роках радянська влада організувала чергову депортацію кримських татар із півострова. Після виселення більшості корінного населення до Сибіру Сталін не знав, що робити з Кримом: знелюднений півострів слід було кимось заселяти. У лютому 1944 року із пропозицією до вождя народів звернувся Єврейський комітет на чолі з головою Радінформбюро[85] Соломоном Лозовським[86] і дружиною народного комісара зовнішніх справ СРСР В’ячеслава Молотова Поліною Жемчужиною[87]. Лозовський і Жемчужина підготували лист із пропозицією для Сталіна віддати Кримський півострів євреям для заснування там Єврейської автономної республіки. Сталін, прочитавши подану пропозицію, відповів: «Мені ще бракувало, щоб навколо Севастополя та Чорноморського військового флоту створити мережу американських розвідувальних центрів».

Починалася холодна війна. Протистояння між США і СРСР наростало. Сталіну повсюди ввижалися іноземні агенти, що стало причиною нового витка «війни проти своїх». Із 1947 до 1950 року з Вірменської РСР виселили понад 100 000 азербайджанців. 1949-го до Сибіру відправили понад 20 000 естонців, 42 000 латишів, 32 000 литовців. За одну ніч — із 6 на 7 червня 1949-го — із Молдавії вивезли 35 050 людей. Наприкінці 40-х репресії поступово набули антисемітського характеру. У січні 1948-го за особистим наказом Сталіна співробітники МДБ СРСР убили всесвітньо відомого театрального режисера Соломона Міхоелса. Того ж року заарештували кількох відомих євреїв-лікарів за звинуваченням у створенні терористичної групи та змові проти партійного керівництва (так звана «справа лікарів»). 1949-го у цій фанатичній боротьбі з іноземними розвідками Соломона Лозовського та ще кількох чоловік із ініціативного комітету щодо створення єврейської автономії заарештували (1952-го після розгляду в суді справи Єврейського антифашистського комітету їх розстріляли як ворогів народу). Того ж 1949-го Поліну Жемчужину заслали на Колиму, до Кустанайської області, навіть Молотов не зміг допомогти дружині. І тоді Сталін наказав заселити Крим росіянами. До Криму рушили переселенці з Тамбовщини, Вологодщини, інших регіонів Росії. Росіяни передусім заселили покинуті татарами житла. Сіяти хліб і вирощувати виноград вони, на жаль, не вміли — суха кримська земля стала для переселенців непосильним тягарем. 1947 рік узагалі видався неврожайним: в Україні панував голод, тож Крим голодував. Через нестачу води для зрошення на голодному пайку опинився навіть Чорноморський флот. Проблеми із продовольством у Криму тривали до 1953 року — смерті Сталіна.

1954-го в СРСР святкували 300-річчя «возз’єднання» Росії з Україною, на честь чого наступник Йосипа Сталіна Микита Сергійович Хрущов, чудово розуміючи територіальну й економічну відірваність Криму від Російської Федерації, ухвалив рішення про перехід Криму до України. Рішення легітимізували Верховні Ради РРФСР та УРСР.