Розділ 4 Майдан 2.0

Попри все, вже 28 листопада стало зрозуміло, що на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі Янукович нічого не підписуватиме. Зранку 29-го угоди, подібні до тієї, яку готували для України, підписали представники Грузії та Молдови. Українська делегація того дня не підписала жодного документа.

Після фінального фотографування з учасниками саміту Віктор Янукович ганебно втік від журналістів, не з’явившись на запланований брифінг для української преси.

Увечері 29 листопада на Євромайдані пройшов черговий великий мітинг. Лідери опозиції — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко й Олег Тягнибок — намагалися виглядати впевненими, але насправді не уявляли, як діяти далі. Саміт у Вільнюсі завершився, угоду про асоціацію, котру готували протягом шести минулих років, не було підписано, й Україна розпочала повільний дрейф на схід — у напрямку Російської Федерації. На мітингу вирішили, що опозиціонери у Верховній Раді домагатимуться перевиборів.

Наприкінці листопада 2013-го добігав кінця промо-тур на підтримку мого трилера «Твердиня», який вийшов друком у вересні того року. Презентуючи книгу, я об’їхав майже тридцять міст України; залишалось провести декілька презентацій, які, незважаючи на події в країні, я не міг скасувати. Того дня — у п’ятницю, 29 листопада 2013-го — я перебував у Рівному, своєму рідному місті. Увечері організатори рівненського Євромайдану запросили мене виступити на місцевому — меншому, ніж у Києві, та все ж достатньо людному — мітингу. Я погодився.

Після виступу я стояв позаду змонтованої посеред площі сцени, оточений місцевими активістами. Ми притупували ногами, щоб зігрітися, похмуро зиркали з-під низько натягнутих шапок і каптурів та ділилися думками, намагаючись спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація, разом шукали відповідь на просте запитання: що робити далі? Більшість схилялася до того, що акції протесту доведеться згортати: угоду не підписано; дату наступного саміту з ЄС не призначено; стояти на майданах і вимагати у Януковича негайно змінити своє рішення безглуздо — станом на 29 листопада підписувати не було чого. Двері до Європи формально залишалися відчиненими, та перед тим ми мали навести лад у власній країні. Яким чином це зробити? На той час Партія регіонів узурпувала всі гілки влади та стала копією Комуністичної партії Радянського Союзу: її лідер займав президентське крісло, її депутати становили більшість у Верховній Раді, її члени контролювали силові відомства та судову систему, всі ключові посади в Кабінеті Міністрів обіймали або її представники, або лояльні до «Сім’ї» маріонетки. Безумовно, що до наступних виборів законним шляхом відсторонити Януковича та «Сім’ю» від влади не вдасться. Порадившись, ми вирішили розійтись і чекати президентських виборів 2015 року. Подібне рішення ухвалив координаційний центр київського Євромайдану: акції згортають, опозиція в парламенті добиватиметься відставки уряду, а лідери регіональних і київського Євромайданів узгодять між собою порядок оповіщення, способи зв’язку та мобілізаційні заходи на випадок, якщо доведеться захищати вибір українців 2015 року. Отакий був план… Трохи більше ніж за добу російські ЗМІ захлинатимуться, навперебій обзиваючи українських патріотів фашистами, бандерівцями, нелюдами, що готові проливати кров заради досягнення політичних цілей, але ніхто з тих хлопців, які пізнього вечора 29 листопада стояли навкруг мене на рівненському майдані та частина з яких через три місяці йтиме беззбройною під кулі снайперів у центрі Києва, не прагнув збройного перевороту. Ніхто не хотів кровопролиття.

На жаль, доля розсудила інакше.

За одну жахливу ніч усе перевернулося з ніг на голову.

Приблизно о третій годині ранку 30 листопада на Майдані Незалежності зник мобільний зв’язок, а за кілька хвилин до четвертої активістів, що залишилися, оточили бійці спецпідрозділу «Беркут». Загалом до центру столиці було стягнуто 2000 спецпризначенців із трьох регіонів України — Чернігівської, Луганської (за іншими даними — Донецької та Луганської) областей, а також Автономної Республіки Крим. На той час довкола Монумента Незалежності перебувало не більш як 400 осіб — переважно студенти київських університетів, які, попри рішення політиків згорнути активні протестні акції, не полишили Майдан. Лідерів опозиції з мітингувальниками не було. На щастя, на площі перебували фотограф та оператор агенції «Reuters», які самі постраждали від «беркутівців», але встигли зафільмувати частину безжального побоїща.

За кілька хвилин по четвертій «Беркут» пішов у наступ. Із перших секунд стало зрозуміло, що основна мета спецпризначенців — не просто зачистити площу, а жорстоко побити мирних демонстрантів. Не було створено коридору, яким мітингувальники могли б відступити, на людей напирали з усіх боків. У натовп полетіли шумові гранати, пішов сльозогінний газ. Стомлені, змерзлі та деморалізовані активісти не мали сил чинити опір, стокілограмові «беркутівці», лаючись російською, швидко відтіснили їх під Монумент Незалежності, після чого почали нещадно бити. Били всіх без винятку — і хлопців, і дівчат. Валили на землю, чавили ногами, молотили кийками по руках і головах. На відеозаписі, знятому оператором «Reuters», чути, як хтось із чоловіків, певно, не вірячи в те, що відбувається, безперестану кричав: «За що?! За що?!» Тих, хто виривався з оточення, спецпризначенці наздоганяли, збивали з ніг і добивали кийками. Добивали навіть тих, хто, стікаючи кров’ю, намагався самотужки дістатися до карет швидкої допомоги, які стояли на Хрещатику, — бійці «Беркуту» перехоплювали травмованих демонстрантів на півдорозі та били, по суті, на очах у лікарів. Камери зовнішнього спостереження зосереджених уздовж Хрещатика та суміжних вулиць магазинів зафіксували, як «беркутівці» переслідували активістів за сотні метрів від Майдану Незалежності, причому ловили й били не лише людей, які прагнули сховатись у підземних переходах чи провулках, але й випадкових перехожих.

О 4:30 усе скінчилося. «Беркут» звільнив Майдан Незалежності від активістів Євромайдану та впустив на центральну площу комунальників для встановлення новорічної ялинки, яку відтоді стали називати «кривавою». Ще півгодини — приблизно до п’ятої ранку — тривало зачищення прилеглих територій. Знавіснілі від запаху крові бійці «Беркуту» металися Хрещатиком, погрожуючи кийками та нецензурно лаючи присутніх громадян. Мобільний зв’язок у центрі Києва було відновлено лише о 5:30.

Звірячий розгін Євромайдану — це переломний момент в історії незалежної України. Події на Майдані Незалежності вночі з 29 на 30 листопада втягнули в протестний рух усі верстви населення, вивівши на вулицю навіть тих українців, які до цього часу демонстративно відмежовувалися від політики. Основну масу людей більше не цікавило питання інтеграції з Євросоюзом. Із того моменту, як шоковані кияни вранці 30 листопада виходили на Майдан, отетеріло телющилися на плями засохлої крові на бруківці, після чого мовчки, зціпивши зуби, йшли до Михайлівського собору, перед воротами якого виник стихійний мітинг, завданням номер один стало усунення від влади зграї знахабнілих злодіїв — донецької «Сім’ї», — котрі вперше від часу здобуття незалежності спричинили кровопролиття в мирній Україні.

Якби мене попросили назвати п’ять основних причин збройного протистояння в Україні протягом зими 2013–2014 років і врешті-решт усунення клану Віктора Януковича від влади, я вагався б, чи згадувати відмову Януковича від євроінтеграції.

На початку вересня 2014-го, під час мого візиту до Польщі в рамках прес-туру на підтримку роману «Бот», організатори фестивалю «Polcon-2014» запросили мене на дискусію «Ураган зі Сходу — Польща, Росія й Україна в обіймах „Демократора“». Разом зі мною в обговоренні російської агресії брали участь відомі польські письменники Пьотр Ґочек, Матвій Паровські й Анджей Пилип’юк. Розмова вийшла цікавою, попри те, що я не прихильник таких заходів. Зазвичай під час подібних дискусій письменники вдають із себе напрочуд проникливих і глибокодумних експертів, якими вони, звісно, не є. Та зараз не про це. Нас зібралося послухати не менш ніж сотня людей, і, як це завжди буває, найцікавішою частиною дискусії стали запитання від слухачів. Один чоловік середніх років підвівся та звернувся до мене. Він говорив довго та трохи плутано (запитання вийшло помітно довшим за відповідь), розписуючи, скільки негативу в повсякденне життя пересічного польського громадянина привнесло входження Польщі до Євросоюзу. Зрозумівши, що зміст його чи то доповіді, чи то запитання окреслений спробою з’ясувати мою думку з приводу того, чи не зависоку ціну заплатила Україна за зближення з Європою і чи не думаю я, що це зближення зрештою нічого не дасть, я був змушений його обірвати. «А хто говорить про входження до Євросоюзу?» — запитав я.

Чому всі друзі-європейці, з якими я підтримую спілкування (а таких із часу навчання у Швеції чимало), думають, що основною і єдиною причиною Євромайдану була відмова Януковича підписати угоду про асоціацію з ЄС? Я однозначно «за» євроінтеграцію, бо прагну бачити свою країну частиною європейської спільноти, але бути частиною Європи означає для мене поділяти європейські цінності, при цьому зовсім не обов’язково мати надпис «European Union» на першій сторінці паспорта. На сучасному етапі у відносинах із ЄС для України важливими є два питання: 1) асоціація, тобто створення зони вільної торгівлі, спільного ринку з країнами Євросоюзу, що забезпечить усунення будь-яких обмежень на переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і 2) безвізовий режим. Питання про входження до ЄС наразі неактуальне і, мабуть, ще дуже довго таким залишатиметься.

Соціальний вибух в Україні на межі 2013–2014 років мав багато причин, і я твердо переконаний, що більшість із них — внутрішні. Оскільки ще від 2010 року тривало постійне зростання протестних настроїв українців, відмова Януковича від угоди про асоціацію та жорстокий розгін мирної демонстрації на Майдані — це лиш останні краплі у прийнятті людьми рішення домагатися правди на вулиці.

Янукович почав випробовувати терпіння власного народу відразу після інавгурації.

Протягом перших семи місяців на посаді президента Віктор Федорович двічі порушив Конституцію України — основний закон, гарантом якого він мав би виступати. Уперше це сталося 9 березня 2010-го, коли Партія регіонів у неконституційний спосіб сформувала коаліцію в парламенті й таким чином отримала можливість формувати Кабінет Міністрів. Неконституційність формування більшості полягала в тому, що згідно з основним законом України парламентську коаліцію могли формувати лише фракції, які перемогли на виборах і сукупно отримали понад 50 % депутатських місць. 2007 року — попри те, що і «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), і блок «Наша Україна — Народна Самооборона» (НУ-НС)[55] поступилися Партії регіонів, яка набрала 30,71 % голосів, — сумарно БЮТ і НУ-НС зайняли понад половину парламентських місць, що дало їм можливість законно сформувати демократичну проєвропейську коаліцію, до якої пізніше приєднався Блок Литвина. На позачергових виборах до Верховної Ради 2010 року, що стали логічним наслідком політичної кризи та розбрату між БЮТ та НУ-НС, перемогу знову здобули «регіонали», однак для формування більшості їм катастрофічно не вистачало депутатів. ПР потрібно було або залучити до коаліції одну з демократичних сил — чи то БЮТ, чи то НУ-НС, — або йти на перевибори. Проте Янукович і Партія регіонів сформували коаліцію всупереч Конституції: об’єдналися з Компартією і Блоком Литвина, а решту депутатів, яких усе ще не вистачало для більшості, набрали із перебіжчиків — так званих «тушок»[56] — парламентарів, які пройшли до Верховної Ради за списками БЮТ і НУ-НС.

Удруге основний закон було порушено 30 вересня 2010-го, коли підконтрольний Януковичу Конституційний Суд узагалі відмінив Конституцію України в редакції 2004 року, тим самим надавши президенту право формувати уряд та одноосібно призначати чи звільняти керівників інших гілок влади. Але відповідно до українського законодавства Конституційний Суд може лише трактувати Конституцію, але не має права змінювати основний закон, тобто вносити зміни до Конституції вповноважена лише Верховна Рада, при цьому за рішення повинна проголосувати «конституційна більшість» — не менш ніж 300 депутатів. Упродовж 2010–2014 років Януковичу не вдалося зібрати (читай — скупити) потрібну кількість голосів. Таким чином протягом усього часу його президентства Україна жила без легітимної Конституції.

Через два місяці після перемоги на президентських виборах, 21 квітня 2010 року, без попереднього суспільного обговорення Віктор Янукович підписав із президентом Росії Дмитром Медведєвим угоду про подовження терміну розміщення Чорноморського флоту РФ на території України на 25 років — до 2042 року. По суті, йдеться про третє грубе порушення основного закону, оскільки згідно з Конституцією на території України заборонено розташовувати військові бази іноземних держав. База Чорноморського флоту РФ у Севастополі з’явилася в результаті поділу Чорноморського флоту СРСР — на той час Росія просто не мала куди подіти стільки кораблів. Крім того, на момент укладання угоди про тимчасове базування російського Чорноморського флоту в Криму української Конституції ще просто не існувало. Після ухвалення Конституції парламентом 1996 року планували, що російський флот лишатиметься у Севастополі до 2017-го, після чого перебазується на новозбудовану базу в Новоросійську. Результат підписання угоди — багатотисячні мітинги й активний спротив опозиції її ратифікації у парламенті.

Навряд чи у Європі хтось знає, що події на Євромайдані — це далеко не перші масові виступи в Україні за період президентства Віктора Януковича.