Розділ 4 Майдан 2.0

9 грудня силовики перейшли в наступ. Об 11:30 міліція закрила найближчі до Євромайдану станції метро — «Театральну», «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» — нібито через мінування та загрозу вибуху (метро не працювало протягом усього дня). Водночас загони внутрішніх військ оточили урядовий квартал і центральну площу. У другій половині дня навпроти мітингувальників установили водомети, підігнали пожежні машини, міліцейські «автозаки» — влада демонстративно готувалася до штурму та чергового силового розгону.

О 13:00 між правоохоронцями та мітингувальниками стали священики. Разом із ними, спинами до силовиків, вишикувалася молодь, утворивши живий кордон для захисту бійців внутрішніх військ і «Беркуту» від провокацій. О 14:30 на Євромайдан вийшли посли країн Європейського Союзу, сподіваючись, що їхня присутність убезпечить демонстрантів від агресивних дій із боку влади.

Усе марно.

Із настанням темряви — приблизно о 16:30 — спецпризначенці разом із «тітушками» атакували блокпости Євромайдану в урядовому кварталі. Почалось руйнування барикад. Сутички тривали до 4 години ранку 10 грудня. У підсумку проурядові сили та «тітушки»-найманці спромоглися зруйнувати всі барикади, зведені проєвропейськими активістами протягом 8 грудня. Євромайдан відтіснили назад до Майдану Незалежності та вулиці Хрещатик.

Уночі з 10 на 11 грудня «Беркут» удруге посунув на Майдан. Найбільш прикро те, що спробу остаточного зачищення Євромайдану зреалізовано відразу після бесіди Віктора Януковича із представницею Європейського Союзу Кетрин Ештон і помічником держсекретаря США Вікторією Нуланд, під час якої президент України запевнив, що «влада діятиме винятково в рамках закону та ніколи не вживатиме сили проти мирних зібрань».

Цього разу на Майдані залишилося значно більше людей, ніж уночі з 29 на 30 листопада. Та й самі «майданівці» приготувалися до спротиву.

Силовики розгорнули наступ о першій годині ночі: атакували мітингувальників із боку вулиці Інститутської та Європейської площі. Здіймаючи тривогу, закалатали дзвони Михайлівського собору. Наступ транслювали через Інтернет; на сцені Майдану звучали заклики до киян прийти на допомогу — виступали співачка Руслана Лижичко, Віталій Кличко, лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук, унаслідок чого тисячі піднятих по тривозі киян приїхали чи прийшли пішки. «Беркут» і внутрішні війська дотиснули мітингувальників до Майдану Незалежності, але далі просунутися не змогли. До ранку Євромайдан відстояли, а об 11:00 нападники покинули Хрещатик, повернувшись на вихідні позиції.

11 грудня 2013-го Віктор Янукович збагнув, що без застосування вогнепальної зброї придушити масові протести на Євромайдані йому не вдасться.

Влада не бажала йти на поступки, продовжуючи ігнорувати основні вимоги Майдану.

29 грудня 2013-го активісти Євромайдану організували мирний автопробіг до представників влади з метою нагадати їм про вимоги, висунуті опозицією. Першим, до кого завітали мітингувальники, був Віктор Янукович. В автопробігу взяла участь величезна кількість автомобілістів, велосипедистів і навіть людей без транспортних засобів, яких брали до себе власники автомобілів, — автоколона, що вирушила до президентської резиденції в Межигір’ї, розтягнулась на кілька кілометрів. Серед пікетувальників знаходилися лідери опозиції — Віталій Кличко, Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок.

Доїхати до дачі президента активістам не вдалося. За 300 метрів перед будинком Януковича дорогу перегородили стіною з автобусів і солдатів внутрішніх військ. Проте мітингувальники агресії не виявляли: акція пройшла мирно.

Після завершення акції під Межигір’ям автомобілісти організовано рушили до будинку Віктора Медведчука. Учасники автопробігу назвали Медведчука «ляльководом» через переконання, що саме він — призвідник кривавих подій на Євромайдані 30 листопада, 1 та 11 грудня, а також жорстокого побиття журналістки Тетяни Чорновол. Люди вишикувалися вздовж паркану, стукали по ньому, а також написали фарбою гасло «Палаци — дітям!».

Віктор Медведчук до активістів не вийшов, зате пізніше в інтерв’ю заявив: «Ані залякати, ані зупинити мене не вийде… Я і рух „Український вибір“ будемо активно, всіма законними способами боротися за наші православно-слов’янські цінності, за дружбу й економічне співробітництво з Росією». Після того додав: «Їм (опозиційним лідерам) хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання».

Слова Медведчука поширили всі українські ЗМІ, проте на той момент мало хто усвідомлював, що вони насправді означають. По-справжньому їх зрозуміли лише в січні 2014-го, коли режим Януковича розгорнув проти Євромайдану повномасштабний терор.

Нову хвилю ескалації конфлікту невдовзі після Нового року, 16 січня 2014-го, зумовило ухвалення Верховною Радою України так званих «законів про диктатуру».

Поза тим, що самі по собі закони не можна визнати правовим явищем, вони набували чинності із кричущим порушенням регламенту Верховної Ради. Голосування проходило без будь-якого попереднього обговорення. Пакет із десяти «диктаторських законів» — фактично удар влади у відповідь на заходи та дії активістів Євромайдану — «підсунули» депутатам у день голосування за бюджет України на 2014 рік. Якщо ухвалення бюджету було заплановано заздалегідь, то про зміни до Кримінального процесуального кодексу та закону про судоустрій нічого не знала не лише опозиція, але й більшість рядових депутатів із Партії регіонів. Повністю тексти внесених до законів змін оприлюднили лише після того, як депутати за них проголосували.

Голосування відбувалося шляхом підняття рук, без використання електронної системи «Рада», а голова лічильної комісії Володимир Олійник — відомий депутат-«тушка», символ брехливості та продажності «регіоналів»[71] — навіть не намагався створити видимість підрахунку. Перший заступник голови Верховної Ради, народний депутат із фракції Комуністичної партії України Ігор Калєтнік по черзі оголошував номер і назву законопроекту та закликав депутатів голосувати, відразу після чого Олійник викрикував кількість депутатів, що нібито проголосували «за», — 239 (щоразу одну й ту саму цифру, попри те, що за ухвалення окремих із «підкинутих» законів було піднято не більш як сотню рук).

Насамкінець спікер парламенту Володимир Рибак порушив регламент Верховної Ради в тому, що підписав ухвалені закони ввечері того ж дня, 16 січня, ігноруючи чинне законодавство, де сказано, що голова парламенту повинен затвердити поданий на підпис закон «не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання».

17 січня 2014-го, на тлі бурхливої критики, Віктор Янукович поставив підпис під проголосованими із порушенням законами. Незважаючи на суспільне незадоволення, що спричинило сплеск насильства на Майдані, та переговори з опозицією, 21 січня тексти законів було опубліковано в газетах «Голос України» й «Урядовий кур’єр», після чого 22 січня 2014 року вони набули чинності.

На думку більшості експертів, протиснуті «регіоналами» законодавчі акти поставили під сумнів демократичну сутність Української держави та відкрили панівній партії шлях до масових репресій проти її громадян. Нові закони надавали правоохоронним органам більшу свободу дій, установлювали безглузді обмеження свободи слова та мирних зібрань, різко посилювали покарання за участь в акціях протесту та спротив чинній владі, чим, по суті, криміналізували опозицію та людей, що відстоювали свої права на Майдані. Зміст законодавчих актів розкриємо у нижченаведених положеннях[72].