Розділ 4 Майдан 2.0

Як згодом виявиться, псевдоштурм із ефектним наїздом навантажувача, яскравими фаєрами, кийками, ланцюгами та грізними викриками невтомно знімали російські журналісти, причому, судячи з окремих кадрів, деякі з них перебували в приміщенні Адміністрації.

Присутній Петро Порошенко переконував, що в нападі на правоохоронців під Адміністрацією Президента брали участь наймані владою провокатори, так звані «тітушки», а учасники Євромайдану та члени націоналістичної партії «Свобода» до організації проведення штурму не мали жодного стосунку. Думку Порошенка підтвердила депутатка Інна Богословська, яка вийшла з лав Партії регіонів 30 листопада. Колишня регіоналка заявила, що, за словами очевидця, працівника готелю «Київ», провокаторів завезли до цього готелю напередодні, обіцяли після завершення акції заплатити по 250 гривень за день. Ще більш вагомим доказом є викладений в Інтернеті відеоролик, на якому видно, як о 12:00, приблизно за дві години до псевдоштурму, два білі автобуси із державними номерними знаками АА9967ВВ та АА9965ВВ завезли до внутрішнього двору одного з будинків на вулиці Банковій півсотні «тітушок». На відео також чути, як невідомий чоловік за кадром каже: «Коля, тут ще тітушок завезли»[66]. У ході вивчення зібраних журналістами фото-та відеоматеріалів несподівано виявили, що окремі учасники недільного штурму вільно перетинали ланцюг правоохоронців, опинялися на території, яку захищали внутрішні війська, та спілкувалися зі співробітниками МВС; потім так само вільно проходили на бік демонстрантів і продовжували чинити провокації[67]. Були й інші докази організації штурму Адміністрації тодішньою українською владою: шлях для велетенського китайського навантажувача, який нападники використали під час спроби прорвати кордон із бійців внутрішніх військ, заздалегідь очистили, що зафіксовано на записах із камер спостереження, та жоден із правоохоронців не намагався зупинити «LongGong CDM833» дорогою до Адміністрації Президента; бійців внутрішніх військ навмисне виставили проти натовпу без щитів і в значно легшому, ніж у «беркутівців», які згодом розганяли натовп, захисному спорядженні: якби провокація вдалася і демонстранти, що прийшли із Хрещатика та Майдану Незалежності, пішли на штурм, без жертв серед правоохоронців не обійшлося б; протягом трьох годин (!) від початку заворушень на подвір’ї Адміністрації за рядами незахищених бійців внутрішніх військ стояли краще оснащені та підготовлені до оборони загони «Беркуту», які не робили спроб відбити навантажувач у нападників, розгін почали лише після того, як безпосередні учасники колотнечі з міліціонерами залишили територію; після псевдоштурму молодики в масках, які вдавали агресивно налаштованих українських «націоналістів», відпочивали та робили фото на згадку в приміщенні, яке нагадувало вестибюль одного із входів до Адміністрації Президента.

О 16:30, коли провокатори щезли та ситуація стала більш-менш стабільною, «Беркут» кинувся у наступ. Людей погнали назад до Майдану та Хрещатика. Тих, кого спецпризначенцям удалося наздогнати, валили на землю та жорстоко били. Кількох захоплених мітингувальників «беркутівці» притягли на подвір’я за Адміністрацією Президента, де продовжили з них знущатися. Після розгону 1 грудня було заарештовано декілька осіб за звинуваченням в організації масових заворушень. За словами журналіста української служби ВВС Романа Лебедя, всіх затриманих жорстоко побито. Він поговорив із рідними та друзями восьми з дев’яти заарештованих і з’ясував, що ніхто з ув’язнених не перебуває в жодних політичних організаціях і раніше не притягався до відповідальності за сутички з міліцією. «Беркутівці» просто затримували тих, кого змогли наздогнати.

За даними «Громадського телебачення», того дня було побито не менш ніж 22 журналісти, фотокореспонденти й оператори (реальна кількість значно більша, адже багато хто з постраждалих зі зрозумілих причин побоявся звертатися до лікарів). Нікого з них не врятували яскраві жилети із надписами «ПРЕСА» та поспіхом витягнуті журналістські посвідчення[68]. Навпаки — всі спроби пояснити, що вони є представниками медіа, викликали ще більшу агресію «беркутівців». На журналістів налітали гуртом, валили на землю, трощили їхні камери й, обзиваючи, молотили ногами до крові.

Незважаючи на те, що операторам російських ЗМІ вдалося краще й детальніше, ніж представникам української преси, відзняти штурм Адміністрації, на сьогодні невідомо, щоб хоч один російський журналіст постраждав від атаки «Беркуту» 1 грудня 2013 року. Більше того, на записах російських операторів чомусь немає моментів, коли знавіснілі бугаї з «Беркуту» лупцювали ногами їхніх беззахисних українських колег. Після того як «Беркут» пішов у наступ, росіян неначе засліпило. Того вечора по всіх телеканалах Російської Федерації показали лише, як зграя молодиків у чорних масках кидається бруківкою, розмахує підпаленими фаєрами та підганяє до шеренг наляканих правоохоронців величезний жовтий «трактор»…

Опозиція звинуватила в причетності до організації звірячого розгону Євромайдану, провокацій і побиття журналістів 1 грудня 2013-го біля Адміністрації Президента секретаря РНБО Андрія Клюєва[69] та лідера громадської організації «Український вибір», олігарха Віктора Медведчука. Про останнього, гадаю, варто поговорити більш детально.

Віктор Володимирович Медведчук, українець за походженням, народився в глухому сибірському селі Почет Абанського району Красноярського краю, де його батько перебував на засланні. Історик Дмитро Чобіт у книзі «Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука», що вийшла друком у Києві 2001 року, пише, що батько Медведчука, Володимир Нестерович, під час Другої світової війни з причини наявності фізичних вад уникнув призову до лав Червоної армії, а в роки німецької окупації — від квітня 1942-го до листопада 1943-го — активно співпрацював із окупантами. Володимир Медведчук працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил. До його обов’язків належав відбір працездатної української молоді для примусового вивезення на роботу до Німеччини. За безпосередньої участі Володимира Нестеровича Медведчука з України було вивезено понад дві тисячі молодих людей як рабів організації «Аrbeitstamt». У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, Володимира Медведчука схопила військова контррозвідка Народного комісаріату оборони СРСР. Дивувала м’якість рішення суду (8 років ув’язнення та 4 роки заслання) та незрозумілість його формулювання («за участь в українській націоналістичній діяльності»). Батька Віктора Медведчука аж ніяк не можна вважати українським націоналістом: він підтримував політику колабораціонізму щодо німецьких окупантів. Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Нестеровича працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН[70] під тортурами.

У середині 60-х Медведчукам дозволили повернутись із Сибіру до України, де вони осіли спершу в селі Корнин Житомирської області (рідному селі батька Віктора Медведчука), а згодом переїхали до містечка Борове Київської області. 1971 року Віктор Медведчук закінчив школу та спробував вступити до міліцейського училища. Абітурієнту відмовили через неблагонадійність його батька. Улітку 1972-го Віктор Медведчук намагався вступити на юридичний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Успішно склав іспити, однак у зарахуванні йому відмовили: формально тому, що не пройшов за конкурсом, а насправді через «погану кров» — «заплямовану» біографію батька. Абсолютно несподівано 12 вересня 1972 року, за два тижні після початку навчання, особистим наказом ректора Київського державного університету ім. Шевченка Віктора Медведчука було зараховано студентом на юридичний факультет. Хоча номінально приводом до зарахування було клопотання, надіслане з Міністерства внутрішніх справ УРСР, реально ж такою причиною слугувала згода Віктора Медведчука на співпрацю із правоохоронними органами СРСР.

На другому курсі університету Медведчука призначили командиром комсомольського загону добровільної народної дружини. 8 листопада 1973 року під час чергування у Києві Медведчук разом із двома членами свого загону жорстоко побив неповнолітнього Андрія Кричака. 25 квітня 1974 року вироком суду Ленінського району міста Києва В. В. Медведчука, І. Д. Яковенка та С. В. Авраменка засуджено за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР до 2 років позбавлення волі. Звинувачених взяли під варту просто в залі суду.

Здавалося, такий прикрий епізод — це «крапка» у кар’єрному зростанні Віктора Медведчука. Проте знову втрутилися таємничі покровителі із правоохоронних органів: 6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду вирок Ленінського народного суду скасовано, кримінальну справу повернуто на додаткове розслідування. Як наслідок — звинувачення із «завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості» перекваліфікували на «перевищення влади або службових повноважень» (стаття 166 ч. 2 Кримінального кодексу УРСР), за якою передбачено відчутно менше покарання. І це ще не все — завдяки клопотанню міліції, котра позитивно відгукнулася про підсудного, притягнення до кримінальної відповідальності визначили недоцільним. Віктора Медведчука негайно звільнили з-під варти, а через рік — 20 травня 1976 року — на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР поновили в університеті. Дмитро Чобіт стверджує, що з того часу Медведчук став постійним агентом КДБ СРСР.

Пізніше Віктор Медведчук подав до суду на Дмитра Чобота за наклеп, образу честі та гідності, наголосивши в позові, що низка наведених у книзі «Нарцис» фактів його біографії (колабораціонізм батька, власна співпраця із радянським КДБ, незаконно скасована судимість тощо) не відповідає дійсності. 4 липня 2007 року Верховний Суд України ухвалив рішення на користь відповідача, а це означає, що фрагменти книги «Нарцис», які Віктор Медведчук спробував опротестувати, цілком і повністю відповідають дійсності. Фактично, Верховний Суд України визнав, що Медведчук був (і, ймовірно, лишається) агентом російського КДБ/ФСБ. Рішення суду збіглося в часі із проведенням з’їзду Партії регіонів, на якому делегати голосували за виборчий список кандидатів у депутати перед позачерговими виборами до Верховної Ради. Із 2002 до 2005 року Медведчук очолював Адміністрацію Президента Леоніда Кучми, був лідером Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), котра мала власну фракцію в парламенті, його називали «сірим кардиналом» в апараті Кучми, людиною, відповідальною за всі важливі рішення. До 2007-го партія СДПУ(о) зійшла з політичної орбіти, напередодні з’їзду ПР Медведчук залишив посаду її лідера, тож експерти припускали, що в передвиборному списку Партії регіонів має фігурувати його ім’я. Після з’їзду регіоналів стало відомо, що до Партії регіонів увійшли інші впливові члени СДПУ(о) — Нестор Шуфрич і Михайло Папієв. Медведчука у списку не виявилося. Програвши суд Дмитру Чоботу, «нарцис» змушений був аж на п’ять років відійти від політики.

Надмірну цікавість журналістів до біографії Віктора Медведчука варто пояснювати популярністю майбутнього політика й олігарха ще в період Радянського Союзу. 1978 року, після закінчення університету, Медведчук починав трудовий шлях адвокатом Київської міської колегії адвокатів. Він одразу потрапив до групи «вибраних», яким МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Медведчук спеціалізувався на «захисті» українських літераторів-дисидентів, зокрема був адвокатом Юрія Литвина, Миколи Кунцевича, а також одного з найбільш яскравих представників українського культурного руху шістдесятників, поета, перекладача та правозахисника Василя Стуса.

Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на численні протести звинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Те, як Медведчук «захищав» свого підопічного, описано в журналів «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що злочини Стуса заслуговують на покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи в 1979–1980 роках на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію на шлунку. Після промови адвоката суд пішов на перерву. 2 жовтня засідання почали із зачитування вироку (таким чином, у Стуса вкрадено належне йому за законом „останнє слово“)». Пізніше Медведчук виправдовувався, кажучи, що адвокат у таких процесах мав формальне значення: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі». Після «захисту» Медведчука суд призначив Василеві Стусу максимальне покарання — 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Поета доправили до табору ВС-389/36-1 в Кучино (Чусовський район Пермського краю, Росія), заборонили побачення з родиною. Востаннє Стус бачився із дружиною навесні 1981-го. На знак протесту проти жорстокого поводження із політв’язнями Василь Стус кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за те, що передав на волю зошит із віршами, поета на рік запроторили до камери-одиночки. 28 серпня 1985 року Стуса кинули до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту поет оголосив безстрокове голодування, внаслідок якого й помер уночі з 3 на 4 вересня. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. 1985 року українська діаспора намагалася висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури (номінально на отримання премії поета висунув німецький письменник Генріх Бьолль), проте не встигла підготувати матеріали до смерті поета.

Наведу ще один приклад «видатної» адвокатської діяльності Медведчука. 1985-го його призначили захищати дисидента Миколу Кунцевича. Прокурор вимагав для підсудного 3 роки позбавлення волі, на що «адвокат» заявив: «Я повністю згоден із товаришем прокурором стосовно міри покарання. Але товариш прокурор із незрозумілих мені причин забув про те, що підсудний не відсидів ще один рік і дев’ять місяців із попереднього терміну покарання. Вважаю за потрібне приєднати цей термін до нового покарання». Суд урахував прохання «захисника».

2004-го Медведчук став кумом Володимира Путіна. Президент РФ — хрещений батько його доньки Дарини.

У квітні 2012 року Віктор Медведчук створив проросійську громадську організацію «Український вибір», що ознаменувало його плавне повернення у велику політику. Основна мета організації: зупинити асоціацію України із ЄС, вступити до Митного союзу з Росією та встановити народовладдя в Україні (іншими словами, перейти до федеративного устрою). Відразу після заснування «Український вибір» узявся лякати українців тим, що їх чекає в разі вступу до ЄС. По всій країні з’явилися безглузді агітаційні білборди із надписами на кшталт «Український вибір попереджає: Асоціація з ЄС — це одностатеві шлюби» (на плакаті — силуети одностатевих пар), «Український вибір попереджає: Асоціація з ЄС — це зростання цін» (на плакаті перекреслено цінник із надписом «19,99 грн», а під ним намальовано інший — із надписом «19,99 €») тощо. Від початку протестних акцій на Майдані Незалежності «Український вибір» збирав мітинги на підтримку тодішньої влади, учасники яких удавалися до аналогічної брудної та примітивної агітації (скажімо, 24 листопада на Європейській площі наймані особи махали кульками із надписом «Євро = гомо»). У грудні 2013-го значний суспільний резонанс викликала опублікована на сайті «Українського вибору» антисемітська стаття «Євреї, євреї, довкола одні євреї», в якій ішлося про те, що всі опозиційні щодо Віктора Януковича сили очолюють представники єврейської общини. Журналісти радіо «Свобода» вважають, що влітку та восени 2013-го російська влада всерйоз розглядала «Український вибір» як політичну силу, через яку впливатиме на українську владу, якщо Янукович не передумає і не відмовиться від зближення з Європою.

17 березня 2014 року Сполучені Штати Америки ввели персональні санкції проти осіб, які загрожують стабільності, суверенітету та територіальній цілісності України. У цьому списку опинився і Віктор Медведчук. Уряд США звинуватив його в наданні фінансової, матеріальної та технологічної підтримки Януковичу, а також у тому, що він є лідером антиукраїнської та ксенофобської організації «Український вибір», члени якої підривають демократичні процеси в Україні.

Євромайдан продовжував зростати. Наступної неділі — 8 грудня 2013-го — на Народне віче в центрі Києва зібралося, за різними оцінками, від кількасот тисяч до понад один мільйон учасників. Один із лідерів опозиції Олександр Турчинов оголосив про намір почати блокування Адміністрації Президента, будівлі Кабінету Міністрів та інших урядових установ. Євродемонстранти дали Януковичу 48 годин на задоволення вимог Майдану, в інакшому разі пообіцявши взяти в облогу президентську резиденцію в Межигір’ї. В урядовому кварталі міста — на вулицях Грушевського, Круглоуніверситетській, Лютеранській, на перехресті Шовковичної та Богомольця — почали спорудження потужних барикад.

Цього ж дня на бульварі Шевченка повалили пам’ятник Леніну. Знесення пам’ятника Леніну в Києві спричинило виникнення ланцюгової реакції — монументи комуністичному тирану почали валити по всій Україні. Пам’ятники знесли у Житомирі, Чернігові, Прилуках, Полтаві, Дніпропетровську, Корсуні-Шевченківському, Кіровограді, Каневі, Миколаєві, Херсоні та багатьох інших населених пунктах. Це явище ввійшло в історію сучасної країни за назвою Ленінопад. Протягом зими 2013–2014 року загалом було знищено більш ніж сотню пам’ятників вождю пролетаріату.

Україна нарешті почала здобувати незалежність. По-справжньому.