Розділ 3 Українська кланова буржуазія

Українська кланова буржуазія

На початку 1990-х після краху соціалістичної системи в країнах так званого «соцтабору» та колишнього СРСР бурхливо розгорталася приватизація. В Україні після розвалу Радянського Союзу державі належало 85,4 % підприємств усіх галузей економіки.

На відміну від країн «соцтабору», де реалізація політики «шокової терапії» призвела до швидкого оздоровлення економіки (на сьогодні Польщу вважають взірцем застосування політики «шокової терапії»: швидко проведені приватизація й енергійні реформи забезпечили підвищення ВВП утричі), повернення до приватної власності на руїнах Радянського Союзу відбувалося напрочуд тяжко. Процес роздержавлення в Україні розвивався відособлено, ті, хто його проводив, цілковито нехтували досвідом потужних західних економік. До певної міри така ситуація була зумовлена об’єктивними відмінностями умов приватизації. Скажімо, у Великій Британії, де у 1980-х роках, після приходу до влади Маргарет Тетчер, уряд дозволив продаж низки великих державних корпорацій (серед них — гіганти на кшталт «British Aerospace», «British Airways», «Rolls Royce», «British Petroleum», «Jaguar» та ін.), приватизацію реалізовували в умовах розвиненої ринкової економіки та чітко прописаного й «обкатаного» законодавства. Співвідношення між державним і недержавним секторами залишалося стабільним упродовж багатьох років, несуттєве у відсотковому значенні зменшення частки державних підприємств не впливало на суспільство й економіку. Іншими словами: у Британії йшлося лише про економічні, а не соціальні аспекти приватизації.

В Україні все було інакше. Особливості, масштаби та темпи української приватизації у 1992–1996 роках визначалися соціально-економічними й ідеолого-політичними реаліями періоду. Підґрунтям приватизаційної моделі слугували принципи соціальної справедливості та рівності розподілу державного майна, що означало безоплатне передання більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. А це не завжди видавалося корисним для підприємства, економіки. Помилковим виявився підхід до приватизації великих і середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом подальшого викупу, бо в умовах відсутності державного контролю та недосконалості системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, здебільшого, керівництва підприємства: для першого було типовим «проїдання» прибутків, спрямованих замість модернізації виробництва та розвитку бізнесу на виплату заробітної плати та різноманітні соціальні витрати; для другого — особисте збагачення менеджерів підприємства за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих площ тощо. В обох випадках на підприємствах не відбулося потрібних реструктуризаційних змін: зберігалася висока енерго-та матеріаломісткість продукції, скорочувалися обсяги капіталовкладень, бракувало кваліфікованого менеджменту.

На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому. Новоспечені українські магнати, котрі ще вчора працювали звичайними пожежниками (Дмитро Фірташ[35]), інженерами (Віктор Пінчук[36]) чи торговцями на ринку (Ринат Ахметов) і які раптово — просто тому, що опинилися у правильний час у правильному місці, — отримали можливість накопичувати капітали, для акумуляції яких у розвинутих європейських країнах знадобилося б не менше двох-трьох поколінь, не були зацікавлені у прозорості приватизаційних схем. Відсутність дієвого державного регулювання зумовило ситуацію, за якої приватного власника обирали не з огляду на його ефективність для підприємства, а завдяки хабарам і наближеності до певних фінансових чи політичних кіл. Очевидна загроза монополізації окремих галузей і видів виробництв зрештою вилилась у створення могутніх олігархічних кланів і, що основне, початок у промислово розвинутих регіонах на сході України форсованої криміналізації економіки.

Фінансово-політичні (олігархічні) клани в Україні формувалися за регіональною ознакою навколо найбільших промислово розвинутих міст: Києва, Дніпропетровська, Донецька та Харкова.

Найперше фінансово-олігархічне угруповання, яке обійняло основні керівні державні посади в середині 90-х років і втримувало владу приблизно до початку нового тисячоліття, — це дніпропетровське.

Цікаво, що так званий дніпропетровський клан виник задовго до розпаду Радянського Союзу та становлення України як незалежної держави. Ця фінансово-політична група функціонувала із 60-х років ХХ століття та мала значний вплив не лише на Україну, але й на весь Радянський Союз. Серед найбільш яскравих представників клану протягом «радянського» періоду — генеральний секретар ЦК КПРС у 1966–1982 роках Леонід Брежнєв[37] і перший секретар ЦК компартії Радянської України Володимир Щербицький[38].

До другого покоління дніпропетровського клану, котре перебрало на себе керування країною після розвалу СРСР, належать президент Леонід Кучма та прем’єр Павло Лазаренко[39].

На сьогодні чимало вихідців із Дніпропетровської області залишаються у владних структурах (Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов) або входять до першої десятки найбагатших людей України (Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук), однак говорити про сформованість дніпропетровського клану недоцільно: і дніпропетровські політики, і дніпропетровські олігархи діють розрізнено, поодинці, не маючи достатньої політичної ваги. Формально дніпропетровський клан припинив функціонування після завершення другого президентського терміну Леоніда Кучми, хоча насправді втратив вплив на глобальні процеси у країні за кілька років до того.

Дніпропетровський олігархічний клан чітких політичних цілей не мав, через що був відтіснений від влади значно могутнішим і агресивнішим угрупованням зі сходу.

Паралельно з приходом до влади дніпропетровського клану на початку 90-х на сході України набирав сили донецький.

Становлення донецького кримінально-олігархічного угруповання нерозривно пов’язане з ім’ям його засновника — татарина Ахатя Брагіна, відомого донецького кримінального авторитета на прізвисько Алік Грек.

У другій половині 1980-х економічні реформи останнього генсека СРСР Михайла Горбачова призвели до появи на території Радянського Союзу приватних кооперативів. У різних частинах країни інтенсивність виникнення кооперативів була різною. Український Донбас став щодо цього одним із найактивніших регіонів: перелік заснованих кооперативів зростав на очах. Цьому сприяла неабияка кількість шахт і заводів, а також значна густота населення регіону: ще із середини ХХ століття на роботу в шахтах Донбасу люди з’їжджалися з усіх куточків СРСР. За роботу платили добре. Якщо наприкінці 80-х колгоспник із заходу України заробляв приблизно 100 карбованців на місяць, то шахтар із Донбасу міг отримувати до 1000 карбованців. При цьому через дефіцит товарів, який у 1988–1989 роках набув просто катастрофічних масштабів, шахтарі могли витрачати гроші лише на розваги. А де обіг коштів і розваги — там завжди криміналітет.

Формування перших злочинних угруповань припадає на час ще до розвалу Радянського Союзу. Практично в кожному місті Донецької та Луганської областей діяла банда, що контролювала місцеві ринки, ігрові та розважальні заклади. Одну із таких банд очолював Ахать Хафізович Брагін.

Брагін починав свій трудовий шлях м’ясником на ринку неподалік шахти «Октябрьская». У дитинстві грав у футбол і займався боксом. Подейкують, що в одному спортклубі із Брагіним боксували також молоді Ринат Ахметов і Віктор Янукович, хоча підтвердити цю інформацію неможливо. У період горбачовської Перебудови Ахать Хафізович став підприємцем, займався операціями на валютному ринку, вкладав гроші у фірми, що возили з-за кордону відеомагнітофони, комп’ютери й іншу техніку, поступово взяв під контроль центральний ринок Донецька, де на той час працював Борис Колесніков[40]. Наприкінці 80-х про сорокарічного татарина говорили як про найбільшого донецького підприємця, «хазяїна» Донецька.

На початку 90-х угруповання Ахатя Брагіна розпочало боротьбу за централізацію бандитської влади. На Донеччині спалахнула справжня війна за базари, кооперативи, металургійні заводи із застосуванням вогнепальної зброї, великокаліберних кулеметів і гранатометів. За словами Сергія Приймачука, начальника міліції міста Слов’янськ Донецької області в 1994–1999 роках, люди впродовж цього періоду зникали десятками. Брагін і поплічники безжально усували всіх конкурентів, спочатку із кримінального, а згодом — із бізнесового середовища. Упродовж 1991 року в одній лише Донецькій області зафіксовано 55 убивств на замовлення. І то був лише початок. 1992-го відбувалося 5–6 убивств на замовлення щотижня. Для порівняння, в усіх західних областях України (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Закарпатська й Івано-Франківська), разом узятих, протягом 1991 року зареєстровано всього 4 убивства на замовлення.

Поступово Брагін охопив контролем увесь Донбас. Колишній м’ясник і картяр заснував фірму «Люкс», придбав футбольний клуб «Шахтар» і став його президентом.

Поруч із Брагіним — завжди молодий Ринат Ахметов, котрий після смерті Аліка Грека успадкує його фінансову імперію і згодом стане найбагатшою людиною України.