Розділ 4 Майдан 2.0

22 листопада 2010 року кількадесят тисяч представників малого та середнього бізнесу зібралися на Майдані Незалежності у Києві, протестуючи проти ухваленого напередодні парламентом Податкового кодексу, відомого як «кодекс Азарова-Тігіпка[57]». Протести тривали до 2 грудня 2011-го й дістали назву Податкового майдану. На Майдані Незалежності розгорнули наметове містечко, в якому постійно перебувало кілька сотень осіб, час від часу проходили багатолюдні мітинги. Протести призупинили тим, що парламент частково врахував вимоги демонстрантів і доопрацював Податковий кодекс.

На перший погляд видається, що Податковий майдан завершився перемогою мітингувальників. Насправді, щойно протести вщухли, влада зініціювала репресії проти організаторів та учасників антиподаткових мітингів. Податкова служба почала з особливою прискіпливістю ставитися до підприємців, що підтримали Податковий майдан. Трьох учасників протестів затримали за звинуваченням «в умисному знищенні майна в особливо великих розмірах»: їм інкримінували… пошкодження тротуарної плитки під час установлення наметів на центральній площі столиці.

Улітку 2012-го Верховна Рада з порушенням регламенту ухвалила Закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова, або «мовний закон»), згідно з яким російській мові було надано статусу регіональної, а де-факто — другої державної. «Мовний закон» спричинив нову хвилю протестів, які, втім, не призвели до яких-небудь поступок з боку панівної партії.

В останній день осені 2013-го, не розігнавши, а навмисно безжально ліквідувавши мирну демонстрацію на Майдані, режим Янукович перейшов межу. Пробачити таке народ уже не міг.

2 грудня 2013-го, за два дні після розгону Євромайдану, я випадково почув по телебаченню коментар російського режисера Микити Михалкова стосовно подій в Україні.

Запитання журналістки українського телеканалу «1+1»:

— Вам шкода українців, що постраждали під час розгону Майдану?

Відповідь Микити Сергійовича:

— Це ті, що за ЄС? Ні, не шкода, по заслугах отримали. Я підтримую лише тих українців, що за Росію.

Перша реакція: обурення. Відразу захотілось в’їдливо прокоментувати, написати щось у Facebook, нещадно критикуючи твердолобий природний російський шовінізм. Та за хвилину я заспокоївся. Тієї миті раптово усвідомив основну різницю між людьми на Сході — й українцями, і росіянами (власне, всіма росіянами…) — й українцями, орієнтованими на Захід. Нетерпимість.

НЕ — ТЕР — ПИ — МІСТЬ.

Росіяни і частково українці, які виступають проти євроінтеграції, які не просто погодилися, а схвалювали безжальне побиття студентів на Майдані, не припускають, що хтось інший може думати по-іншому, інакше, не так, як вони. Немає значення, скільки є думок, наскільки хибні вони чи правильні, коли існує лише твоя думка, і вона — єдина, що має право на життя.

Я пригадую, як у ті дні на всі мої спроби довести друзям-росіянам (тоді в мене ще були друзі в Росії, і я, наївний, не полишав надій пробитися крізь пропагандистський шлак до їхніх мізків чи сердець), що в цивілізованій країні тупоголові спецпризначенці не можуть без причини місити молодь із багном, лупцювати її просто так — лише через те, що та насмілилася публічно висловити своє незадоволення владою, чув у відповідь здивовано-презирливе: «А чого вони там стояли? Треба було думати, куди лізуть». Я пригадую, як у грудні 2013-го запекло переповідав подрузі із Москви, в чиїй квартирі зупинявся влітку за півроку до розгону Євромайдану — під час підготовки до виходу російського перекладу технотрилера «Бот», — твердження очевидців розгону про те, як «беркутівець» бив вагітну дівчину, навмисно прицілюючись у живіт, на що отримав відповідь: «Та дурепа повинна була думати не про себе, а про дитину та зважати на те, куди йде». Я намагався довести їй, що «та дурепа» якраз і думала про майбутнє своєї дитини, але мої слова рикошетили від голови співрозмовниці, немов від броні…

Мені стало шкода Микиту Сергійовича Михалкова, та водночас я розумів: він лише продукт — типовий, пихатий і пафосний — системи, котра його виховала: спочатку СРСР, згодом — путінської Росії. Він не може бути інакшим. Старигань помре, так і не збагнувши, наскільки помилявся. Не стосовно вибору українців. Стосовно того, що українці мають беззаперечне право цього вибору.

З іншого боку — дуже добре, що є такі, як Михалков, люди, що блискуче демонструють те, від чого ми, українці, активно віддаляємось.

1 грудня 2013 року на центральну площу та прилеглі вулиці Києва вийшло, за різними оцінками, близько одного мільйона людей. Поміститися на Майдані всі не змогли: колона розтяглася на півтора кілометра — від парку Шевченка до Майдану Незалежності. Оцінивши кількість мітингувальників і налаштованість натовпу, загони міліції, що блокували підступи до Майдану, відступали, не вживаючи жодних заходів. Люди з вигуками «Йолку[58] — геть!» знесли металеві загородження довкола недобудованої ялинки, встановлені на Майдані після кривавого розгону. Міліціонери в паніці розбіглися.

О 12:30 на Майдані почалося Всеукраїнське віче, на якому лідери опозиції озвучили план дій і оголосили про створення Штабу національного спротиву (ШНС), який розмістили на першому поверсі Будинку профспілок (навпроти Майдану Незалежності). До складу ШНС увійшли керівники та депутати трьох опозиційних партій («Батьківщини», «Свободи» й «УДАРу»), громадські діячі, журналісти, активісти із націоналістичних і патріотичних організацій. Серед них — Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок, Степан Кубів, Андрій Парубій (комендант наметового містечка Євромайдану), Борис Тарасюк[59], Едуард Леонов, Ольга Герасим’юк[60] та ін. Начальником Штабу національного спротиву призначили Олександра Турчинова[61].

У цей час мітингувальники вилазили на каркас Кривавої ялинки, чіпляли до балок конструкції українські прапори, антиурядові й антипрезидентські плакати.

Близько 13:00 півсотні невідомих молодиків спортивної статури — у масках, із касками на головах — почали трощити вікна та двері першого поверху будівлі Київської міської державної адміністрації (КМДА; знаходиться на вулиці Хрещатик на півкілометра південніше від Майдану Незалежності). Міліція, попри невелику кількість нападників, не чинила опору провокаторам. До групи агресивних молодиків приєдналися півтора десятка активістів організації «Правий сектор»[62] і журналістка Тетяна Чорновол[63]. Разом вони виламали центральні двері в будівлі КМДА, після чого провокатори розбіглися, розчинившись у натовпі. Пізніше залишену напризволяще будівлю КМДА поступово зайняли мирні мітингувальники. У ній розташувались на ніч демонстранти, що приїхали до Києва з інших міст.

Після того як віче на Майдані завершилося, ще одна група провокаторів-«тітушок»[64] імітувала штурм Адміністрації Президента, що знаходиться на вулиці Банковій, на два квартали західніше від Хрещатика. Вони закидали працівників міліції бруківкою та футбольними фаєрами. Потому, захопивши невідь-ким залишений неподалік Майдану величезний навантажувач «LongGong CDM833», спробували прорвати ланцюг силовиків, що охороняли підходи до Адміністрації. У натовпі перебував співак, лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський і майбутній голова держави Петро Порошенко, які закликали демонстрантів не піддаватися на провокації та намагалися втримати невідомих молодиків від активних дій. Напад імітували 50–60 осіб у масках, решта мітингувальників, які поступово підтягувалися на Банкову з Майдану та Хрещатика, просто спостерігала[65].