Розділ «Ема Ольська»

— Це одежа моєї дочки Марійки. Померла минулого року... От і тримала на пам'ятку, а тепер пригодиться на добре діло.

Як не просили, як не молили Тетяну, щоб залишилася на кілька днів та відпочила перед важкою дорогою, але вона погодилась залишитися тільки на одну ніч. Бо, ану ж упадуть сніги, а тоді через кордон не так легко продертися.

Ще темно було надворі, як Тетяну випровадила ціла родина в дорогу. Старенький запряг конячку до возика і підвіз Тетяну до станції. Там купив їй квитка, щоб Тетяна не зрадилась незнанням чеської мови. Теж заждав до приходу поїзду, бо на станції вешталось двоє вояків з прикордонної чеської сторожі, Тетяна жахнулася на думку, що можуть спитати за документами. Однак старий теж не був в тім'я битий. Швидко підійшов до них, заговорив по-чеськи, поздоровивши уклінно. Це були його знайомі. Один з вояків кивнув головою в сторону Тетяни, мовляв, хто це? Старий пояснив, що сестрінниця приїхала у відвідини і тепер вертається додому.

— Гарна дівчина, — сказав один і підморгнув в сторону Тетяни.

Над'їхав поїзд. Тетяна зі сльозами на очах прощалася зі старим, що, немов батько рідний, остерігав її, щоб вважала на себе та казав не забувати про його родину. У вагоні Тетяна втиснулася в куток, замкнула очі і вдавала, що спить. А тим часом обдумувала план дальшої дороги.

В Празі пересілася на інший поїзд без ніяких пригод. Тепер їхала прямо на захід. Обчислила, що на станцію, віддалену приблизно на 30 кілометрів від чесько-німецького кордону, повинна прибути коло десятої години вечора.

Одначе поїзд спізнився на чотири години. Була друга година ночі, як Тетяна вийшла з поїзду на маленькій станції. З того ж вагону висіло[147] ще двоє пасажирів, які відразу десь зникли. Тетяна перейшла маленьку вуличку і опинилася в полі. В темряві було трудно зорієнтуватись. Назустріч віяв гострий морозний вітер. Загорнулася щільніше в хустку і пішла скорою ходою. Коли б тільки чимскорше до лісу!

Надворі вже було доволі ясно, як Тетяна дійшла до якогось чагарника. В гущавині пристанула, розглянувшись кругом. Не було жадної познаки людського життя. Розгорнула вузлик, повний всякого добра, яким її обдарувала українська родина. Підкріпилась, відпочила трохи і знову в дорогу.

Сонце вже давно зайшло, а Тетяна все ще йшла. Постановила не відпочивати, щоб ще цієї ночі перейти кордон. Як далеко до нього, вона не знала. Коло півночі дівчина зовсім вибилася з сил. Голова горіла, ноги ледве ворушилися, але в підсвідомості тліла думка: треба дальше йти, йти, йти!

— Пам'ятаю ще, що ліс скінчився, і я сходила в якусь долину. Сама не знаю, як опинилася коло будинків. Надворі світало. Хотіла знайти якесь схоронище від морозного вітру. Тому йшла, хоча не знала, хто живе в тих будинках — ворожі, чи байдужі люди. На хвилю оперлася об стіну дому...

Несподівано хтось заговорив німецькою мовою:

— Що ви тут робите? Хто ви?

Я відразу опритомніла: це ж я вже по тім боці кордону!

Переді мною стояв чоловік у зеленому капелюсі з пером і запитливо дивився на мене. Він пояснив мені, де я і як далеко до потрібної мені місцевости.

Ще того ж самого дня Тетяна була зі своїми. Її радісно зустріли друзі, вояки УПА, що кілька місяців тому прибули сюди. Але Тетяна їх перевершила: тільки шість днів потребувала на дорогу з України в Німеччину.