Розділ «Лісовик»

— Бігом на гору, займати становища!

Вибігаємо на гору. На шосе тільки курява. Наша передня сторожа завважила танкетки, що поїхали до Тісної. Це передня сторожа Свєрчевського, — пояснює командир Хрін, що мав, видно, докладні інформації. На його наказ, скоро розтягаємо розстрільну, що під командою командира Граня на правому крилі творить ніби охорону від Тісної.

По лінії проходить наказ: як тільки над'їдуть машини, перший вогонь починає середина, а тоді щойно ми.

Розглядаємось в терені. Гора, де ми зайняли становища, поросла корчами. Перед нами, внизу річка, за нею шосе і місце, де колись було село Колониці, що його поляки знищили дощенту. А дальше знову ліс. Якщо б ворог тікав до лісу, маємо добре поле для обстрілу; тут можемо висікти ворогів всіх до одного, заки вспіють добігти до лісу.

Раптом із закруту[104], зі сторони Балигорода, показуються машини: попереду особова, велика, а позаду вантажні, повні війська. Посуваються поволі, впевнено. Кожний з нас запер віддих. Беремо всіх поляків на мушку. Ще хвилина, ще секунда і — постріл з пістолі, а вслід за ним заграли наші кулемети.

Машини поцілені; крик, зойк ранених, живі вискакують з авт і займають становища в рові. На передню машину хлопці якось не звернули уваги, бо в ній було лише кілька людей. Вона рвонула і всією силою намагається втекти. Але наш чотовий Грані, наче нюхом прочув, що вона найважніша:

— Хлопці, не випустіть машину! Скоростріли по ній!

Загаркотів тяжкий скоростріл. Машина підскочила і стала впоперек. З неї вискакує кілька людей в широких шинелях, деякі в шапках з блискучими поясами. Один без шапки, з лисою головою, у білій шинелі. Його підхопили два інші і починають тікати з ним до ріки. Нам стало ясно, що це якраз генерал Свєрчевський із своїм почетом. Значить осьде головне завдання нашого сьогоднішнього бою: зліквідувати цю групу і головне — того чванькуватого ляцького генерала.

Бій розгорівся. Поляки завзято бороняться. Деякі машини горять. Поляки зорієнтувалися, що назад їм не втекти. І підсунулись ровом під гору так, що ми не можемо їх добре обстрілювати, бо гора стрімка і наші кулі переносять, а досягти їх гранатами ще задалеко. Сходити кругом на долину не можемо, бо знаємо, що їм скоро прийде поміч. Дивлюся, — чотовий Грань встає на весь ріст, оглядає поле бою. Поляки сипнули по ньому зі своїх скорострілів, але він не звертає на це уваги. Лунає грімко його наказ:

— Зайчик лишиться на горі, ройовий Оленець, кулеметник Лісовик і Нетля, і хто на охотника, бігом надолину! Взяти їх з флангу. Мусимо скосити лису голову.

Зривається кільканадцять хлопців, між ними і я. Біжимо під градом куль. Коло мене ройовий Волинець і мій амуніційний Грубий.

Раптом із закруту, від сторони Балигорода, показується кілька поляків з блискучими «отоками». Вони змішані, бо ми теж у польських уніформах. Ми не ждемо: довга серія з кулемета кладе трупом першого чванькуватого, що хвалився: «Ще такий не народився, щоб мене поцілив». А разом з ним і всіх його товаришів.

Куля українського повстанця таки досягла його. Перед тим ще, як видно було по його одязі, він добре скупався в льодоватій воді лемківської річки.

Збігаємо нижче, переходимо річку, і перед нами прекрасний терен. Ми на тилах польської розстрільної. Починаємо їх косити. Звідси бачимо докладно, як на горі лежить, не рухаючись, той з лисою головою і в білому плащі, горілиць, тільки медалі виблискують на сонці. Стрільці Антипко й Когут пробують дістатися до залишеного ним авта. Вже недалеко. Ще перебігти поляну — і вже машина. Та тут, на лихо, наше ліве крило на горі прийняло нас за поляків і давай кропити нас оловом. Щастя, що нікого не поцілили. Чимдуж тікаємо до річки. Врешті нас пізнали: здержали обстріл і дають знаки, щоб ми скоро тікали на гору, бо на поміч полякам їдуть танки. Шкода нам лишити авто польського генерала, не почистивши його з інтересних документів, але немає ради; гуркіт танків вже долітає до наших вух. Тож, на гаючи часу, відступаємо на гору. І щойно тепер відчуваємо втому.

Командир Грань нетерпеливиться:

— А що, хлопці, скосили голову?

— Так є, друже командире! Лежить на горі над річкою разом з усім почетом. Шкода лише, що не могли взяти живими.

Поспішно сходимо з гори. І тільки-но ми зійшли і скрилися в лісі, як з-за горба показалися польські танки і, не орієнтуючись в ситуації, почали обстрілювати своїх власних людей. Це помогло нам непостережно[105] відв'язатися і відійти.

Щасливо добились ми до нашої улюбленої Хрещатої. На другий день одержали ми повідомлення, що в околицю нашого вчорашнього бою суне велика сила польського війська, і потвердження, що лиса голова, яку ми вчора скосили нашим скорострілом, це був дійсно генерал Свєрчевський, ославлений колись у боях в Іспанії червоний командир Вальтер.