Розділ 6 Кола по воді  — 2

Попереду в них ціла ніч.

Командир боснійців вагався. Якщо це Любарт, то треба здаватися, Лайош викупить. Але летючі загони полонених не брали... Та й узагалі, убивства полонених були поширені значно більше, аніж можна було подумати, читаючи лицарський кодекс. Порівняно недавно, під час битви при Слейсі[92], у полон потрапили французькі воєводи Кіере та Бегуше, і обох стратили за наказом англійського короля. Можна собі уявити, як кусали собі лікті ті, хто захопив їх у полон,  — який викуп пропав!

Тому командир лучників вирішив: оборонятися в крижаному укріпленні, у разі крайньої потреби спалити обозні сані, що затуляли прохід, дерев'яні сідла коней  — і таким чином протриматися до ранку.

Кожен елемент плану, розробленого боярином Васильком, був ризикованішим за попередній, і ніхто не відчував цю ризикованість ліпше, аніж Козма та Васко, які повзли по снігу, часом навіть занурюючись у нього.

Скеля з одного боку уривалася круто, і саме там була печера. Там і побудували крижаний форт.

Для того щоби змінити п'ятірку на горі, витягали санки з «брами», зміна робила півколо, підіймалася вгору, «гарнізон» верхнього укріплення витягав зрублену смеречку, яка закупорювала вхід...

Тепер ті троє, що залишилися в цьому маленькому укріпленні на вершині, посліпли й поглухли. Посліпли, бо поряд із ними горіло сигнальне вогнище, а поглухли, бо потривожені коні без угаву іржали.

І, опинившись упритул до валу, там, де їх було важко побачити, волиняни випросталися. Великий кремезний Васко підхопив маленького, однак жилястого Козму і просто перекинув його... Козма впав на ноги, а наступної миті ввігнав меч у найближчу фігуру, бо своїх тут не могло бути. Тієї ж миті щось обпекло його бік, і в очах назавжди згасло світло  — один із боснійців зорієнтувався миттю, інстинктивно вдарив кордом раніше, ніж зрозумів, що до чого.

Однак смерека просто перекинулася, і в укріплення ввірвався велет Васко, який ударом шаблі, завданим із надлюдською силою, проломив захист боснійця й зарубав його. І знову, неначе якесь прокляття, сам попався точно так само, як його друг,  — поки вбивав одного, другий заколов його кордом. Уже помираючи, волинянин ударив супротивника ногою, скинувши вниз.

Боярин Василько недооцінив ворога, і на цьому етапі бою розміняв двох найліпших своїх рубак на трьох бійців противника, щоправда, також не найгірших.

Однак і становище боснійців різко погіршилося: уже темніло, а отже, скоро загін зможе непоміченим забратися на скелю та просто закидати камінням.

Командир корогви вирішив половину загону з луками відіслати на вершину скелі. Саме до такої думки підштовхував його боярин.

Бій затих приблизно на годину. Годину, яка нелегко далася боснійцям. І раптом... Щось залопотіло, засвистіло. Хтось скрикнув.

Вершину скелі почали обстрілювати пращники!

Уже зовсім стемніло, і засніжена вершина, хай не дуже добре, але була видна. А от пращників видно не було, і навіть якби луки гнулися, то стріляти можна було б лише навмання. Та вони вже й не гнулися через мороз.

Щоправда, атакувати волиняни не могли, бо луки другої половини корогви, тієї, що залишилася внизу, зберігалися в печерці, де й далі горів вогонь, отже, вони зберігали боєздатність.

 — Усі камені кинуті!

Зрозуміло, що далеко не кожен камінь улучив, а з тих, що влучили, лише деякі відділили душу від тіла, проте справу зроблено.

Боярин обмінявся поглядами зі старим Єлизаром і просто сказав:

 — Назад!