Розділ 6 Кола по воді  — 2

Рано!

Рано!!!

Слуга ординський думав із такою силою, що, здавалося, його думки лунають над лісом.

Ось, нарешті!

Навіть сокиру хтось обновив, ударив по дереву. Не по тому, що рубатимуть. Якийсь пень ударив, бо сила грає.

Одну жахливу мить здавалося Єлизарові, що не зможе він ані сказати, ані рушити з місця,  — так задубів. Але з горлянки старого вирвався хриплий звук, і вони рвонули вперед  — тепер хай сніг падає! Хай кущі тріщать, хай!

Здолавши ті приблизно тридцять кроків, які відділили їх від узлісся, вони вискочили проміж пеньків і побачили боснійців, що відступали протоптаною стежкою.

Слабким місцем боснійців був хмиз, тим паче що з незвички до нашого клімату вони палили набагато більше, аніж потрібно. Двічі на день, уранці та ввечері, до найближчих дерев відправлялися сім-вісім воїнів.

Чисельна перевага була на боці ворога  — із Єлизаром було п'ятеро, він шостий. Проте боснійці не взяли із собою луків, були озброєні лише кордами та сокирами, не мали навіть щитів, бо вважалося  — як хтось лісом підкрадеться, то зі скелі побачать, не такий він уже й густий той ліс.

Та Єлизар провів свої півдюжини, і тепер боснійцям не було порятунку, бо в минулі дні вони вирубали стільки дерев, що відстань до табору  — майже півтора перестріла[91]. А перестріл  — це відстань, з якої можна стріляти по цілому війську, а щоб улучити в окремих людей  — потрібна відстань майже удвічі менша.

Єлизар махнув пращею і практично тієї ж миті метнув сулицю, яку використовував як опорну палицю для лиж. Поряд ляснула дуже добра Шпакова куша, і він одразу ж теж метнув сулицю. Решта також стріляла й кидала...

Вісімка боснійців була перебита, а їхній командир постав перед непростим вибором. Що робити? Атакувати?

Але зі скелі вже кричали, бо решта загону йшла на допомогу відкрито; сніг сипався з потривожених гілок, та ясно, що точну чисельність згори не видно. До того ж луки боснійців на такому морозі були ненадійні. Щоправда, тепер (якщо командир не дурень, а він не дурень) вони в теплій печері, але якщо їх звідти дістати, то дуже скоро... Тому луки прибережуть до штурму.

Так само, ніде правди діти, більшість волинських луків не ліпша, їх довелося залишити в таборі, однак знайшлося кілька луків та куш, яким мороз не страшний.

Зараз!

Один із п'яти ворогів, що був у невеликій крижаній фортеці на вершині скелі, полетів униз. Ще один осів на землю, троє сховалися за крижаним валом.

Он там, праворуч, до скелі можна було підійти кроків на півтораста.

Командир щось прокричав знизу, і стос хмизу на вершині майже зразу спалахнув.

Як і гадали, обстріл спостерігачів нагорі змусив ворога запідозрити, що напав усе ж таки Любартів передовий полк, точніше — його передова сотня. Упевненості не було, але в таких випадках ліпше перестрахуватися... Проте становище на полі бою це ніяк не змінювало.

Тепер головним польським силам була забезпечена тривожна ніч, утім, допомогу боснійцям Казимир не пошле, розуміючи, що, поки допомога доскаче, корогва або сама порятується, або складе зброю.