Розділ 6 Кола по воді  — 2

Боярин мовчки перехрестився.

Великий степ був уражений голодом. Любартовим гінцям на кожному кроці траплялися скелети коней та худоби, що стали жертвою джуту[76], а люди в кочових станах нагадували живі скелети, обтягнені шкірою, тому доводилося об'їжджати якомога далі, а то може й ґереґа не допомогти. Добре, що цар у самому Сараї  — не доведеться блукати всім степом, шукаючи його.

У Сараї перепліталися риси міст Середньої Азії та селищ печенігів, аланів і половців. Вальковані хати за валькованими ж дувалами сусідили із землянками та напівземлянками, потім ішли центральні квартали  — кам'яні палаци, на подвір'ях стояли розшиті золотом юрти.

Боярин Данило вислухав гінців. Хоча вони привезли саме те повідомлення, якого він із жахом чекав, вигляд у нього однаково був ошелешений.

 — Хоч за часом підгадали. Якраз завтра цар волів мене бачити, хоча б це добре.

Великий каан[77] і слухав Данила і не слухав. Поки що все, про що говорив посол, Джанібек уже знав. Тому його думки текли своїм шляхом. Але якби раптом той повідомив щось принципово нове, треноване ханське вухо зразу б звернуло увагу на нову інформацію.

Віддавати Волинь ляхам з угорцями ніяк не можна!

Навіть якщо відкинути інші доводи, то втрата Галичини та земель на півдні вже вдарила по його престижу.

Жоден м'яз не здригнувся на хановому обличчі, але серце залила чорна хвиля, коли він згадав про розгром і страту угорцями шурина Атламоша сім років тому[78]. Він пропонував будь-яку ціну викупу, послові так і доручено було заявити: «У мого повелителя вистачить золота»,  — що в перекладі на звичайну мову означало: «Суму назвіть самі».

Проте брати Іштван та Андреаш Лацкфі віддали наказ про страту! Начебто на прохання воїнів! Брехня! (Якби це сталося в будь-якому іншому регіоні Угорщини, то воля рядових, дійсно, нічого б не важила, але Атламош був розбитий під селом Підгоряни в Закарпатті, а Закарпаття адміністративно входило до Трансільванії, де головною угорською силою були секеї  — плем'я, що жило ще ладом військової демократії, і проти рішень сходки воїнів усього племені не могли піти навіть брати Лацкфі, старший із яких був воєводою Трансільванії, а молодший  — секейським ішпаном[79]. Секеї ж добре пам'ятали Атламошові набіги, коли татари забирали в рабство людей їхнього роду.) Не можна допустити ще однієї втрати!

Чому насмілився повстати Оурдак?

Бо він, каан, не вважається непереможним! Бо по всіх усюдах шепочуть, що чума, люті зими, голод  — це кара за вчинене ним братовбивство, вбивство Тінібека. От тільки чия кара, ніяк не погодяться. Одні кажуть, що карає Аллах, інші по-старому  — Тенгрі-каан.

Можна подумати, в нього був інший вихід! Можна подумати, Тінібек би його пощадив! Тайдула, їхня спільна мати, погодилася: «Якщо ти не вб'єш його, то він уб'є тебе!» Він захищався!

Насправді ці чутки розпускають мурзи, торгівлі яких перешкодили його війні з Венецією та Генуєю[80]. Це правда, проте й ставати до бою з об'єднаними силами двох держав він не може. У разі поразки  — він не житець. Але перемога... Чи вигідна йому, ханові, повна перемога Любарта, відновлення єдиного Галицько-Волинського королівства? Так само однозначно ні.

А це що?

Данило пропонує вчинити набіг на Угорщину й на Польщу? Цікаво, він уже думав про щось подібне.

 — Я вирішив: підіймаю весь юрт і йду в Подільський улус[81].

На Поділлі немає джуту. Та є запаси. Він дасть воїнам упевненість, що їхнім родинам поки є, що їсти,  — а потім поведе за здобиччю. Ні, сам не поведе  — пошле. Заразом зігне в баранячий ріг нащадків Куремси, про позицію яких він не має ілюзій.

А Оурдак нехай  — поки що  — займає спустілі землі, невелика для нього буде радість.

Про те, що на Поділлі його чекають сорок тисяч активних шабель, Джанібек ще не знав.