— А й справді...
Щаслива посмішка повільно зіслизнула з обличчя тітки Миланки. Тепер тітка вдивлялася у Вітька майже з острахом.
— Ану, покажи плече, — раптом зажадала вона.
Вітько розстібнув ґудзика, відтяг комір сорочки.
Тітчині очі взялися пеленою.
— Немає... — прошепотіла вона. — Плямки немає. Маленька така була, як зірочка...
Вона закрила обличчя жорсткими, порепаними долонями. Тоді, похитуючись, рушила до хати.
— Що ж це ти... — докірливо прошепотіла Росанка. — Сказав би одразу, що ти не Мирко. А то... Мамця тепер цілу ніч проплачуть.
— Я ж не винен, — почав виправдовуватися Вітько. — Я ж хотів сказати, та мене ніхто не слухав...
— То хто ж ти насправді?
І тоді Вітько розповів Росанці усе. Про Воронівку і своїх однокласників. Про печеру в Чортовому Яру. Про те, як на нього накинувся половець. І про свою воронівську хату, яка стоїть точнісінько на тому місці, де зараз дворище тітки Миланки...
Багато про що ще розповів Вітько. А заодно довідався, що нині у Римові 1097 рік, а в Переяславі князює Володимир Мономах. Отже, його якимось дивом занесло у часі більше, ніж на дев'ятсот років.
Спочатку Росанка слухала недовірливо. Дивилася на Вітька так, начебто він розповідав надзвичайно цікаву казку. Зрештою її обличчя почало яснішати. Нараз вона рішуче підвелася і запитала:
— То знаєш, хто ти є?
— Знаю, — відказав Вітько. — Вітько Бубненко.
— Ні, ти не тільки Вітько! — вигукнула Росанка. Тоді чмокнула його в щоку і прожогом кинулася до хати.
Вітько сидів на грубій лавиці і не знав, як йому бути далі. Зараз тітка Миланка з Росанкою, мабуть, радяться, що їм робити з ним, Вітьком. А потім вийдуть з хати і відведуть його до Городища. А там знову почнуть допитуватися, хто він і звідкіля. І, чого доброго, вирішать, що він і справді-таки Зміїв вивідник.
То, може, нишком підвестися і чкурнути до Сули? А там через Змієву, чи як там її звати, нору пробратися у свій час.
Атож, мабуть, так буде найкраще...
І все ж Вітько цього не зробив. Правду кажучи, він навіть боявся поворухнутися, бо здоровенний, схожий на вовка кудлань уже давно перестав вилизувати черепок і тепер сидів навпроти хлопця. Стежив за кожним його рухом. Тож невідомо, що він вчинить, коли Вітько рушить до воріт.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сторожова застава» автора Рутківський В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „У тітки Миланки“ на сторінці 2. Приємного читання.