Розділ «Половець»

«Чому це він так перепудився? — дивувався Вітько з поведінки половця. — Так, ніби ніколи в житті ліхтаря не бачив. Дивно...»

Вітько ще трохи повагався, а тоді обережно просунув голову в отвір.

У сусідній заглибині нікого не було. Тож він узяв ліхтарика в одну руку, лопату — в іншу і подерся нагору.

Ось і знайомий уже кущ шипшини, вигин Сули, ледь помітна дорога між болотами. На самісінькому обрії бовваніє Городище.

Але що це?

Вітько протер очі і знову поглянув у бік Городища. Він звик бачити над урвищем з десяток хат та й годі. А тепер перед Вітьковим зором на краю Городища підводилася справжня фортеця. З темними стінами, гостроверхими баштами і вежею. На стінах, схоже, метушилися якісь маленькі, мов комахи, постаті.

Вітько розгублено озирнувся. На перший погляд усе було звичне і знайоме. Проте лише на перший. Трава, здається, була вища і соковитіша. Дорога, що вела від Сули до воронівського лісу, начебто ніколи не знала тракторних траків. Та й сама Сула була куди повноводніша...

Позад нього почувся легкий шурхіт. Щось промайнуло в повітрі, навколо Вітькової шиї обвився зашморг і дужий ривок звалив хлопця на землю.

«От тобі й історія рідного краю...» — тільки і встиг подумати Вітько.