Розділ «Битва над Сулою»

— Бу-у!

Вирівнялося ліве крило. Повільно, але невпинно посунуло вперед, аж поки не зустрілося з новою половецькою лавою, що вихлюпнула з-за Сули.

А на іншому крилі половці Андака все заповзятливіше напосідали на невеличкий Олешків загін.

Сам Андак у битву поки що не вступав. Білими від зненависті очицями стежив він за Поповичем. Чекав, поки той вчинить щось необачне. І тоді вже нікому буде в скрутну хвилину виводити Змія зі схованки.

І таки дочекався свого син половецького хана. На якусь хвилину Олешків кінь вихопився уперед і відірвався від своїх. Андак пронизливо свиснув — і половецькі стріли хмарою полетіли в Поповича. Той ледве встиг прикритися щитом. Ще раз сипонули стріли — і захитався, впав на коліна вірний Олешків кінь.

Син половецького хана показав у злостивому посміху широкі зуби і чвалом покотив на пішого. Та коли їх розділяло лише кілька кроків і Андак уже здійняв над собою шаблю, — Олешко зненацька пригнувся і прикрився мечем. Дзенькнула криця — і в ту ж мить Попович злетів у повітря. Дужий удар ноги вибив ханового сина з сідла.

Половці отетеріли. Вони не могли збагнути, як це сталося. А неушкоджений Олешко вже сидів на Андаковому коні і його меч знову миготів над головами нападників.

— Молодець, Олешку! — загримів над Сулою густий голос Іллі Муровця. — Молодець, хлопче! Так їм і треба!

Радо заворушилося праве крило і посунуло на ворога. Збентежені втратою свого ватажка, половці почали задкувати. Здавалося, ще трохи — і вони кинуться навтікача.

Та їм на поміч уже поспішала свіжа орда.

Сам Муровець не відступив від броду ні на крок. Його Гнідко, здавалося, навіть з місця не зрушив. Важко і невблаганно раз-у-раз опускалася Муровцева довбня на ворожі голови і хребти. І не було від тієї довбні ніякого порятунку, бо ж легкі половецькі шаблі при зіткненні з нею розліталися на друзки.

Але обтікали ординці руського велета, мов морські вали непорушну скелю. Намагалися ударити збоку, зайти зі спини — та поруч з ним усе ще стояли випробувані не в одній битві дружинники.

— Гей, Добрине! — гукав Муровець. — А поглянь-но, чи багато ще полинців за Сулою? Бо вже й обідати пора!

— Пожди, Ільку, ще трошки! — відгукувався Добриня.

Бився він розважливо і без особливого поспіху.

Так, начебто виконував звичну і від того вже трохи нуднувату роботу. Проте між поєдинками встигав переяславський тисяцький і поле бойовиська оглянути, і кинути погляд за Сулу, звідкіля підходили все нові половецькі орди, і назад озирнутися в надії, що от-от надійдуть головні сили переяславців.

Проте їх не було.

Вже кілька годин гриміла під Римовим люта січа. За курявою не видно було сонця. Хвиля за хвилею вихлюпувалися на втомлених римівців свіжі лави степовиків.

Але незрушними береговими скелями стояли в шерензі руського війська Добриня, Муровець і юний Попович. З неймовірною силою вдарялися в них шалені половецькі хвилі, проте тут-таки перетворювалися на бризки і відкочувалися назад.

Та не було перепочинку русичам, бо замість однієї хвилі тут же зводилася інша — ще могутніша, ще нестримніша... Один по одному падали захисники Римова і не завжди на місце загиблого ставав інший воїн. Їх просто не було.