Розділ «Боброва хата»

— Ось він де!

З очеретів визирала корма плоскодонки. Вітько і не завважив, коли дідько болотяний устиг її туди загнати.

Половецькі вивідники жваво заворушилися. Задній потягся до тички, щоб відштовхнутися нею від дна. Тієї ж миті позаду вивідників з води вигулькнули дві могутні волохаті руки і рвонули за облавок їхнього човна з такою силою, що всі половці шубовснули у воду.

Випірнуло лише двоє. Не розуміючи, що сталося, вони відпирхувалися і вибалушеними очима дивилися один на одного. Зненацька Оверкова голова щезла під водою. І лише бульки вказували те місце, де він щойно був.

Половець, який залишився живий, жахнюче зарепетував і чимдуж поспішив до напівзатопленого човна. Проте забратися в нього вже не встиг. Волохаті руки знову випірнули з глибини, вчепилися йому в горлянку і потягли на дно...

Усе це відбулося так швидко, що Вітько, здається, навіть оком не встиг змигнути.

Велесова голова знову з'явилася в отворі.

— Бу-у? — запитав дідько болотяний і виставив перед себе три пальці. — Сс-сі?

Вітько зрозумів, що саме цікавило Велеса.

— На березі ще двоє залишилось, — сказав він. — А діда Печеніга вони вбили...

Дідько болотяний зі злості вишкірив широкі рідкі зуби. Тоді потягся до шкіряного згортка і разом з ним щез в отворі. Крізь щілину Вітько побачив, як біля очерету дідько розправив його — і згорток перетворився на невеличке шкіряне човенце. Велес похапцем вставив поперечини, забрався в нього й почав гребти туди, звідкіля припливли половецькі вивідники.

А Вітько зостався наодинці з болотом. Загадково шуміли очерети, в хижці гуляли легкі протяги. Через протічок заклопотано переплив водяний пацюк. Неподалік голосно закрякала качка і почулося лопотіння крил. Вітько сидів на помості, дивився у всі щілини і гадав, як йому бути далі, — чи то дочекатися Велесового повернення, чи витягти з очеретів свого човна і на ньому дістатися до Римова.

І тут почулося віддалене:

— Велесе, дідьку болотяний! Груші на вербі?

Хлопець радісно стріпнувся. Сумніву не було — то подавав голос дід Овсій.

За хвилину дід Овсій загукав знову. Цього разу в його голосі вчувалася тривога. А ще за якийсь час його плоскодонка випірнула з очеретів на плесо.

— Велесе! — стиха погукав він.

І доки хлопець роздумував, відповідати дідові чи ні, а коли відповідати, то за кого саме: за себе чи за болотяного дідька, — дідова голова з'явилася в отворі.

У напівтемряві дід не розібрав, хто перед ним сидить. То ж з докором почав:

— Ну, Велесе! Що ж ти не відгукуєшся... — І каменем пішов на дно. Випірнувши, вражено запитав: