TextBook — А ти чого чекав? Сторожі я загадаю й надалі стежити за норою. Відкриється — відпустимо хлопця. А як ні — то вже нехай вибачає... — Велетова рука легенько торкнулася до похнюпленої Вітькової голови. — Ну ж бо, парубче, тримайся. Тут уже нічого не вдієш. Треба чекати.
Назад поверталися, коли землю оповили сутінки. Попереду мовчки їхали дід Овсій з Муровцем. Певно, вважали, що Олешко здатен краще розрадити безутішного Вітька.
А Олешка аж розпирало від цікавості.
— То, кажеш, у тому, як його... вертольоті сидить людина?
— Так... — надсилу відказав Вітько.
— Як ото я сиджу на возі? Дивина, та й годі...
Олешко на хвилю замовк. Не інакше, як уявив себе усередині того вертольота.
— Дивина, — повторив він. — Слухай, Мирку, а у вашому часі хоч щось чули про нас?
Вітько мимоволі посміхнувся. Добре, коли поруч така невгамовна й цікава людина, як Олешко! Бо наодинці зі своїми думками Вітькові було б значно гірше.
— Чули, — відказав він. — Ще й як чули! І про тебе, і про дядька Ілька...
— Чуєте, що Мирко каже?! — загорланив Олешко до вершників, що ледь мріли в сутінках. — Він каже, що в їхньому часі знають про нас!
— Ще б не знати, — буркнув Ілля Муровець. — Особливо про тебе.
— Тю на вас, дядьку! — відмахнувся Олешко. — Мирку, а скажи-но... а як мене у вас зовуть?
— Альоша...
— Калоша?! — спалахнув Олешко.
— Та ні, — всміхнувся Вітько. — Альоша. Альоша Попович.
— Тю... А чого Альоша, а не Олешко?.. От понавигадували! — Олешкове обличчя спохмурніло. Проте не надовго.
— Ну, та що вже вдієш... — сказав він. — Як повернешся колись у свій час, то скажеш їм моє справжнє ім'я... А тепер дай-но ще раз гляну на оту твою річ...
Вітько простяг Олешкові ліхтарика й сказав:
— Можеш взяти його собі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сторожова застава» автора Рутківський В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Змій під Римовим“ на сторінці 2. Приємного читання.