Розділ «Дорогу відрізано»

Проте й могутньому Іллі Муровцю довелося добряче потрудитися, аж доки нору було розчищено від каміння.

— Ну ж бо, показуй тепер, звідкіля ти вибрався у наш світ, — звернувся Муровець до Вітька.

Хлопець зачудовано втупився в нору. Дірка, через яку він перебрався сюди зі свого третього тисячоліття, кудись щезла. Хіба що в одному місці глина видавалася трохи темніша. І саме на ній лежав Вітьків заступ з розтрощеним держаком.

— Мабуть, я виліз звідсіля, — невпевнено сказав Вітько і показав на темну глину. — А оце ось мій заступ...

Дід Овсій підняв заступ, уважно його оглянув і кілька разів провів нігтем по лезу. Схвально прицмокнув язиком:

— Добрий копач.

— О, а це що?! — скрикнув Олешко.

За кілька кроків від заступа, під розлогим шипшиновим кущем, валявся Вітьків ліхтарик. Олешко нахилився і обережно, мов якусь дивовижу, взяв його до рук. Крутив навсібіч і ніяк не міг здогадатися, що воно таке.

— Натисни на оцю кнопку, — порадив Вітько.

Олешко натиснув — і ліхтарик спалахнув яскравим, навіть при сонці, світлом. Олешко здригнувся з несподіванки і відкинув його далеко вбік.

— Що ти робиш? — зойкнув Вітько і кинувся до ліхтарика. — Ти ж його розіб'єш!

— Не чіпай! — вихопилося в Олешка.

Проте ліхтарик уже був у Вітькових руках. На щастя, він залишився цілий. Вітько вимкнув світло і старанно витер ліхтарик рукавом сорочки.

— Це його злякався той половець, що гнався за мною, — пояснив він. — Закричав так, що я ледь не оглух.

Олешко недовірливо розглядав чудернацьку річ. Знову взяв до рук, сказав:

— Ніби й нічого особливого... Як же воно так світить, га? Світлячків сюди напхали, чи що?

Дід Овсій тим часом припасував до заступа новий держак і заходився довбати глину в тому місці, де вона була темніша.

За кілька хвилин залізо скреготнуло об камінь. Потім ще раз. І ще.

Вітько відчув, як у нього захололо в грудях. Ходу назад не було.

Олешко Попович заліз рукою під шолом і почухав потилицю.