Розділ «Дорогу відрізано»

Зненацька на тому березі вигулькнуло з-за кущів троє. Один з них був у вбранні руського воїна, а двійко інших...

— Половці! — вихопилося у Вітька.

— Атож, — згодився дід Овсій. — Але не бійся, то наші половці. Горошинські.

— Як це? — не зрозумів Вітько.

— На наш бік колись перейшли. А живуть вони он там, у Горошині, — дід Овсій махнув рукою за Сулу і трохи ліворуч — туди, де на самісінькому обрії бовванів синій ліс.

Один з вершників, забачивши римівців, змахнув рукою — чи то вітально, чи заспокійливо.

— Все гаразд, — зауважив Олешко і теж змахнув їм рукою. — Атож, ті, що за мною гналися, тепер, мабуть, чкурнули за тридев'ять земель. Гадаю, надовго мене запам'ятають.

— Невідомо ще кого, — насмішкувато гмикнув Муровець. — Може, тебе, а може, Змія.

І першим звернув у той бік, де була Змієва нора.

Неподалік від неї вершники зупинилися. Дід Овсій довго роздивлявся купу гранітних каменюк, що височіла над кущами.

Врешті посміхнувся у вуса й сказав:

— Але ж і попрацював ти, Олешку! З переляку, чи як?

Олешко смикнувся в сідлі, мовби на нього ливнули горщик окропу.

— Таке, діду, скажете! Кого б це я мав лякатися?

Він зіскочив з коня і заходився підважувати горішню брилу. Брила не піддавалася.

— В землю вросла, чи що? — здивувався Олешко.

Ілля Муровець кивнув головою.

— Колись і зі мною було щось подібне, — сказав він. — Еге ж, малим ще був і накинувся на мене лось. То я від нього, мов вивірка, рвонув по сосні. Ледве зняли мене звідтіля. А потім з десяток разів пробував вибратися на неї. І уявіть собі — жодного разу не вдалося.

— Допомогли б краще, аніж ото сміятися, — пирхав Олешко.

— Та вже бачу, що без мене не обійдеться.