Розділ «Біля Гороодища»

Проте замість відпочинку вреднющий Попович загадав взяти по каменюці і бігти з нею.

Згодом він завів хлопців у грузьке болото, вибратися з якого можна було хіба що перестрибуючи з однієї купини на іншу. А той, хто промахувався чи стрибав не на ту купину — одразу ж по груди, а то й по шию, погрузав у глевку смердючу трясовину.

Вітько ляпнувся в болото чи не перший. І, мабуть, просидів би там аж до свого століття, якби не Лидькова допомога.

А потім Олешко ще раз загадав взяти по каменюці в кожну руку і дертися з ними догори.

Згодом Вітько не міг навіть пригадати, коли і як вони дісталися до брами. Пам'ятає лише, що разом з іншими повалився, як сніп, під вербами. І ні в кого навіть сил не було бодай словом перекинутися. Навіть невтомний Олешко — і той вхекався так, що від нього йшла пара.

— А чого це ви хапаєте повітря, мов хворі гусаки? — нараз долетів від дороги насмішкуватий голос діда Овсія.

Старий сидів верхи на невисокому половецькому конику. При боці — меч, за спиною — лук і сагайдак зі стрілами. Видно, зібрався дід у небезпечну путь.

— Легко вам, діду, таке говорити, — хекнув Олешко і витер жмутом трави брудні ноги. — Спробували б ви отак...

— Та бігав я, бігав, — заспокоїв його дід Овсій. — І не відлежувався, як оце ти, в холодку.