Розділ «Біля Гороодища»

— Та я не про те, — відказав Лидько. Схоже, він був дещо розчарований. — Я про те, чи пам'ятаєш ти мене?

Лидько трохи скидався на Колька Горобчика. Але швидше був схожий на міцного і спритного Ігоря Мороза. Тільки ще ширший у плечах. І м'язи он які — так і перекочуються під шкірою.

— Ніби щось пригадую, — про всяк випадок відказав Вітько.

З хвилину Лидько біг мовчки.

— То воно й правда, що ти у Змія геть про все забув, — нарешті мовив він. — А ми ж з тобою гусей разом пасли. А потім корів до череди ганяли. Забув?

— Та ні, — обережно збрехав Вітько.

— Он бач! А ще що пам'ятаєш?

Ну як ти йому розкажеш, що вони ніколи разом не пасли ні свиней, ні гусей? І корів не ганяли до череди. Як йому розкажеш, що ти взагалі з іншого тисячоліття? Тоді, мабуть, доведеться визнати, що ти ніякий не син тітки Миланки. І взагалі невідомо хто. Можливо, навіть ворог усьому Римові. То вже краще для всіх залишитися Мирком, що врешті-решт утік від лихого потойбічного Змія.

Приблизно на такій думці зійшлися Росанка з тіткою Миланкою. І йому порадили казати те ж саме.

— Пам'ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили, — ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?

— І як на човнах каталися, — додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу. — І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?

— Правильно, — розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.

І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.

— Слухай, Мирку, а яка вона, та Змійка? — зненацька запитав Лидько.

Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.

— Бр-рр... — вихопилося у нього. — Жахнючий.

Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.

— А не знаєш, куди його краще вціляти, коли він вилізе з нори?

— В серце, — не досить впевнено сказав Вітько. — І мечем по шиї. А краще довбнею, — поправився він, пригадавши, що на кількох малюнках змієві переможці тримали в руках важкі довбні.

А далі Вітько мало що міг пригадати. І не тільки про Змія. Ноги йому налилися свинцевою втомою. Далася взнаки, либонь, невдала мандрівка до Сули. Вітько з останніх сил намагався не відстати від інших і подумки вмовляв Олешка, щоб той дав наказ на відпочинок.