Розділ «Блискавка в голові»

— Та заходьте вже, коли стали під ворітьми, — врешті змилостивилася господиня. — Росанко, накривай стіл!

Скидалося на те, що гостей принаймні з тиждень морили голодом. Над густо заставленим столом мовби ураган прошумів. Кудлатий пес Бровко ледве встигав підхоплювати кісточки.

Допоміг гостям і дід Овсій. Виявляється, він сусідив з тіткою Миланкою і то його черешні рясніли за перелазом.

Що менше залишалося наїдків на столі, то лагіднішою ставала тітка Миланка.

— Їж, братку, — підсовувала вона дядькові Ількові усе нові страви, не обходячи й інших гостей. — Їж, це тобі не в Переяславі. Поки що, Богу дякувати, нам є чим пригостити, дарма, що лишилися удвох з Росанкою. А тобі, синку, ще медку? — звернулася вона до Вітька.

— М-мм... — тільки й спромігся на те Вітько.

— Бери, бери, — підштовхнув його коліном Олешко, котрий сидів поруч. — Коли що, мені підсунеш. Я не відмовлюся.

До нього знову повернувся гарний настрій.

Нарешті дядько Ілько відсунувся від столу і віддихнув так, що вогнище ледь не погасло.

— Дай тобі, Боже, здоров'я, сестро, — розчулено прогримкотів він. — А то, розумієш, наш злидень кашовар і сьогодні спалив кашу.

— За Бога не сховаєшся, — відказала на те тітка Миланка. — Треба наріжні колоди замінити новими. Бач, як потрухли?

— Замінимо, — пообіцяв дядько Ілько. — Коли, звісно, полинець раніше не наскочить.

— Який полинець? — запитав Вітько. Він, здається, вже чув це слово, проте не знав, що воно означає.

— То дядько так половця називають, — пояснила Росанка. — Кажуть, що розвелося їх нині, як того полину. Топчеш його, топчеш — а він все одно відростає.

Дядько Ілько ще раз зітхнув і перевів погляд на Вітька.

— А ти, парубче, що збираєшся робити?

Тітка Миланка одразу нагороїжилася.

— А це вже тебе не стосується, — сказала вона.

— Та я, сестро, що... — примирливо прогудів велет. — Я ж нічого. Якщо хочеш, то можеш тримати його коло своєї спідниці. А от коли полинець чи ще якийсь біс наскочить — тоді що? Я відбиватимусь, ти відбиватимешся, а він? Чи вміє він хоч того меча в руках тримати? Умієш? — це запитання стосувалося вже Вітька.

Вітько промовчав. Лише винувато шморгнув носом.