Розділ вісімнадцятий Розчарований убивця

Велетень стиснув кулаки.

— Припиніть. Досить. Закрийте пельку.

— Тут нема сторонніх. Тут взагалі нікого нема.

— Бо ви натякнули — хочете перемовин! І Магда з вами в змові! Всі інші пішли! Ви таки майстер подібних вистав, Кошовий! Навчилися у своєї Басі? Брали уроки акторської майстерності?

Клим скреготнув зубами, насилу втримавшись, аби не затопити Навотному в пику й усе зіпсувати.

— Ми почнемо спочатку, — вичавив натомість. — У вас фальшиве алібі. Його забезпечила жінка, котра залежить від вас і на яку ви маєте вплив. Ви спершу попросили її про це. Потім прийшли до Божени й убили її. Не навпаки. Отже, ви задумали вбивство наперед. Не так вийшло, як із Платовим. Є свідок і докази того, що ви особисто вбили двох людей. Молоду жінку, яка працювала на розвідку держави, ненависної вам. І офіцера армії держави, яку ви обожнюєте. Знають про це двоє, я та пані Магда. І щось у всьому цьому пішло не так.

— Чого ви хочете?

— Правди, Навотний. Я не знаю мотиву. Здогадатися можу. Проте нема часу й бажання сушити собі голову.

— Грошей вам не треба?

Сіпнулося віко.

Кошового раптом осяяло.

— А у вас нема! У вас нічого нема. Крім дивної, зовсім не раціональної віри в те, що Росія сюди прийде й наведе тут порядки, які вам до вподоби. Роман Данилевич дістав сильний нервовий стрес, бо постраждав за віру, царя і вітчизну. Змушений був кинути тут усе заради великої російської ідеї. Має замість почестей та преференцій паршиву службу писаря в магістраті. А Зенон Химич? Поки боровся за єдину й неподільну Росію, за об'єднання всіх братів по слов'янський крові, його діяльність мала якесь значення. Він відчував себе корисною людиною. А нині, коли ніби домігся свого й зустрів царську владу хлібом-сіллю, зробився корисним ідіотом. Тепер усе, за що він свого часу заплатив свободою, перетворилося для нього, як каже пан Тима, на фук.

Задля кращого ефекту Клим пурхнув губами, зобразивши непристойний звук.

— Для чого ви зараз на мене все це вивалили?

Чулося, Навотному нецікаво. Він лиш тягне час. Та Кошовий прийняв гру.

— Бо ви те саме переживаєте. Ви ніхто. Ніхто, — Клим повторив по складах. — Такий самий фук, як Химич, Данилевич, інші русофіли, котрі дочекалися, чого хотіли, й опинилися на узбіччі. Ви мали великі плани. Ви будували прожекти, прагнули господарювати тут. Вважали себе ледь не намісниками, вже подумки втілювали мрії в життя, керували спільнотами, облаштовували світ, завойовували його. Але вам указали на місце, яке ви займаєте. Кажу зараз і про всю вашу спільноту, й про вас конкретно. У підсумку спіймали облизня.

— Ви тішитесь?

— Швидше так. Непряме підтвердження тому: коли ви почали писати доноси на нас, так званих мазепинців, нікому за це георгіївських хрестів не давали. Контррозвідка сприймала вашу кляузу на мене, як належне. Ви ж бачили в цьому подвиг. Та чимдалі, тем менше вас влаштовувало подібне ставлення, — Клим потер підборіддя. — Частково це пояснює вашу тиху ненависть до росіян, котрі зрадили вас, використали й кинули. Проте зовсім поки не дає підказок, чому ви вбили Божену. Ви ж убили її, Навотний? Нікого поруч. Ми вдвох, кажіть прямо.

— Убив, — почулося у відповідь. — І після ваших слів зробив би це знову.

— Буде угода? Зізнання в обмін на доказ? За умови, що пані Уляну ви не зачепите.