Розділ чотирнадцятий Російська школа влучної стрільби

Примруживши очі, старшина стиснув кулак і затягнув, легенько відбиваючи такт на поверхні стола:

— Ми йдем у бій, земля дуднить,

Радіють гори й степи.

Бо нас усіх благословить

Могучий дух Мазепи!

Ураз зупинившись, старшина вибив файку об каблук, знову почав набивати свіжим тютюном, при цьому вів далі:

— Хай там як, довелося і повоювати, й наступати, й відходити, навіть втрапити в полон та втекти. Окрема історія, потім якось, якщо захочете. Розказую вам, Кошовий, усе, аби ви краще зрозуміли хід моїх думок. І також — чому подібне ви самі з вашою кмітливістю не зведете докупи ніколи.

— Хтозна, — знизав плечима Клим. — Може, зведу. Не тягніть уже.

— Я без того говорю коротко і ясно, — відрубав старшина, прикурив, потягнув. — Мусите зрозуміти тепер різницю між австрійськими та російськими снайперами. Бо ми проходили вишколи за австрійською наукою влучної стрільби, тож почерк стрільця я, повірте, розрізнити зможу. Це як нема двох людей, котрі пишуть однаково.

Кошовий закрив лице долонями, спробував перетравити почуте, потім забрав руки, видав:

— По-перше, почерк підробляють. Ви недовчений правник, та маєте це знати. У сенсаційних романах постійно пишуть про…

— До дідька! — гаркнув Арсенич. — Ми з вами не в сенсаційному романі! Ви взагалі не те читаєте! Ось прийдіть на Пресову квартиру, вам там дадуть справжню, конче потрібну українцеві літературу!

— Але й ми не про книжки говоримо! — парирував Клим. — Почерками махлюють у справжньому житті! Не знаю, як виглядає почерк снайпера, та якщо йдеться про стрілецьку манеру, її так само можна вправно імітувати! Це — по-друге! Нарешті, двоє різних людей справді не пишуть однаково. Проте манера стрільби подібною може бути цілком, коли ви вже почали говорити тут про різні школи, австрійську й російську. Я правильно вас зрозумів?

— Так, мова про школи, — кивнув Арсенич. — Оце ви зараз кричите й зайвий раз доводите мені, що нічого не розумієте. Тож мушу пояснити, по можливості — просто. Від того залежить наша подальша домовленість.

— Ми ще не домовлялися ні про що.

— То давайте вже почнемо, — старшина поклав ногу на ногу. — Я доводжу, що в Ладного стріляв російський снайпер. Навіть спробую назвати вам його ім’я. А ви, Кошовий, допомагаєте мені, не поліції чи жандармам — мені, — знайти його тут, у Львові. Далі я сам зведу з ним рахунки. По руках.

Старшина не питав — простягнув Климові через стіл розкриту правицю, мовби угода укладалася відразу, без обговорення, за згодою сторін.

Сіпнулося віко.

Кошовий дивився на руку Арсенича, потім перевів погляд на лице, затримавшись на потворному шрамі, тицьнув пальцем:

— Звідки?