Розділ чотирнадцятий Російська школа влучної стрільби

— Та де. Звичайна казенна контора.

Павло вирішив посміхнутися, та потворний шрам навіть усмішку перетворив на вискал.

— Не дуріть мені голову, Кошовий. Уже встиг декого про вас розпитати. З вами непросто, не зовсім наш, занадто ліберальний, то шкодить справі. Але лою в голові маєте, домовлятися з вами можна.

— Про що хочете домовитись? — і тут же, не дочекавшись відповіді: — Російським снайпером зачепили, заінтригували. Чому так впевнені, що він стріляв? Звідки тут, у Львові, взагалі російські військові?

Не питаючи дозволу, Арсенич присів на стілець, витягнув кисет, невеличку люльку-файку,[44] розклав перед собою.

— Перехвалили вас, — видобувши дрібку тютюну, старшина заходився набивати, при цьому вів далі: — Казали — мудрий чоловік, а поки не виглядаєте на такого. Думаєте, москальський вояк вільно ходитиме містом у своєму строї, ще й під їхнім прапором та співаючи про Боже, царя храни? Їх же засилають сюди для диверсій, і не лише сюди. Хіба не знаєте, не розумієте?

— Якщо відомо про диверсанта — маєте доповісти куди слід, — відчеканив Клим, якого слова старшини зачепили.

— Не знав про нього донедавна, — Арсенич взяв зі столу сірники, підпалив, затягнувся. — Остаточно переконався нині, коли той жандарм сказав про листівку проти мене. Їхня робота, москальська, більше нема кому. Ось я відразу й склав усе докупи.

Клим намагався стримувати емоції. Йому не хотілося показувати старшині власну необізнаність після недавнього тріумфу прозорливості. Та всередині вирувало, й він мимоволі порівняв себе з киплячою каструлею, в якої пара ось-ось зірве кришку.

— Я так само міг би скласти. Аби знав, що і з яких клаптів.

— Та де, ви такого точно не знаєте! — пирхнув Арсенич, і це прозвучало образливо. — Цивільний, звідки вам.

— То розкажіть, — тримати себе в руках ставало дедалі важче. — Поміркуємо разом.

— Для того й прийшов, — мовив старшина. — Ви, Кошовий, усе ж справляєте враження кмітливого й меткого.

— Дякую, — відповідь була уїдливою.

Січовик вмостився зручніше, смачно пахнув люлькою.

— Аби ви знали, я десь навіть ваш колега.

— Тобто? Що значить — «десь навіть»?

— Вчився на правника в університеті, в Чернівцях.[45] Хоч сам тутешній, з-під Стрия, так у Чернівцях вдалося краще, ніж тут, у Львові. Та навчання перервав, бо сталася війна й до міста ввійшли росіяни. Вибрався, перейшов фронт, пробрався додому. Вже у вересні записався в Легіон, та потім ледь не вилетів. Австрійці, чули ви чи ні, різко обмежили нашу чисельність. Казали, має бути не більше, як дві з половиною тисячі вояків, а добровольців зібралося в десять разів більше. Тим, кого відсіяли, сказали вертатися назад, по домівках. А як, коли серед наших більше половини — біженці від окупації! Отам мені вперше пощастило, бо вмів влучно стріляти.

— Десь училися?

— Йой, та ще до війни практикувався в пластунах,[46] бував на вишколах! Австрійському війську снайпери були потрібні, їх вирізняли. Тож мені вдалося лишитися в Легіоні. Ох, пам’ятаю, як ми виступали тоді!