Розділ «Частина третя»

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.

Все зрозуміло (принаймні позиція Кобзаря та його не вельми приваблива оцінка гетьмана Хмельницького) і без коментарів. Але член-кореспондент АН УРСР С. П. Кирилюк, редактор тому, так – звичайно ж, у згоді з редколегією тому (Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах. Видання АН УРСР та Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченкта, том другий) прокоментував:

«Вірш написаний у день храмового свята в Переяславському соборі, де Богдан Хмельницький у 1654 р. присягав на вірність цареві Олексію Михайловичу. Загальний настрій твору пояснюється кричущими фактами соціального й національного гноблення українського народу царським урядом і поміщиками, які поет спостерігав, подорожуючи по містах, селах і поміщицьких маєтках України влітку 1859 р. У своїй палкій ненависті до царизму й кріпосництва Шевченко не міг повністю оцінити прогресивне значення діяльності Богдана Хмельницького, присяга якого цареві мала, на його погляд, лише негативні наслідки.

Ставлення Шевченка до Б. Хмельницького визначив той факт, що «на Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури» (Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією. – К.: Держлітвидав УРСР, 1954. – С. 12).

Тоді була тяжка година для України (а втім, коли вона була у неї легкою?), як прийшов до влади Іван Мазепа: країна козаків була розділена на дві половини. І вони боролися між собою: одна на боці Москви, інша – на боці Польщі.

Одні хотіли мати над собою чужого царя і бути його холопами, інші – короля і згодні були бути навіть його бидлом. Тобто худобою.

Тож і дві дороги слалися перед Україною і, здавалося, що й будучин у неї буде дві, а тому – жодної.

Але ні ті, зі своєю орієнтацією на Польщу, ні ті, що на Росію націлились, не влаштовували Мазепу. У нього вже тоді був свій, а отже, третій шлях. І – єдиний. Україна має бути незалежною. Ніяких Росій, ніяких Польщ! Україна ні від кого не залежна, вільна, горда, сильна і самодостатня держава світу.

Як писатиме через віки Василь Симоненко, звертаючись до України-матері:

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю…

Навіть за есересерівської червоної імперії, що була створена навзамін царсько-самодержавної, утримувалась Кремлем і була, по суті, Російською імперією, тільки не під двоголовим орлом, а під серпом та молотом і червоними прапорами та ленінсько-більшовицькою ідеологією, так ось навіть тоді влада й ідеологія визнавали – мусили визнавати, адже все було очевидним і без їхнього визнання, – що «на Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування (навіть місцеве самоврядування! – В. Ч.), люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури».

Тут комуністична ідеологія змушена була сказати «а», але сказавши «а», мала б сказати і «б» – у тому смислі, що проти цих утисків російського царизму в «братньому союзі двох народів, російського та українського» і боровся гетьман Іван Мазепа, адже царизм таки й справді «люто придушував все українське», «присікаючи прагнення до створення української державності», але натомість як і перше, як і віки до того, обзивав гетьмана… зрадником.