Розділ «Частина третя»

Новий – після Мазепи, – гетьман Скоропадський відразу ж підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра I – боярина Андрія Ізмайлова, котрий отримав таємний наказ: при будь-якій «измене» в Україні – чи навіть «возмущению» – відразу ж застосовувати «великоросійські полки». Була створена і Перша Малоросійська колегія для нагляду і контролю над гетьманом, старшиною, все керування краєм переходило до рук російських сановників. У такому щільному кільці новий гетьман довго не витримав і невдовзі від хвилювання помер… Наступний – після Скоропадського – гетьман П. Полуботок побув лише один рік при булаві, що тепер була чисто декоративною іграшкою, і потрапив за свої незалежні погляди до каземату Петропавлівської фортеці, де після тяжких фізичних та моральних страждань і урвалися його дні в цьому світі.

Для Петра I репресивні заходи щодо українців та їхнього керівництва були єдиним методом його «роботи». Цар карав багато людей – і прихильників Мазепи, і зовсім не причетних до нього, чия вина полягала лише в тому, що вони були етнічні українці, тобто на великодержавній мові малоросами. Чи не всіх представників старшинської адміністрації він позбавив не лише посад чи маєтків, а й самого життя – їхні місця займали «вірні» чиновники з росіян та іноземці.

«Неймовірно тяжким випробуванням для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові низові походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ.

До них, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталося всього від 30 до 60 %, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д. Така внутрішня політика Петра I прямо вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). В одному з документів того часу – описі полковником І. Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 році так йдеться про це: «…Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкорінилася гарячка й опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками, – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть і в дні недільні і святкові відправляють без спочинку…» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»

Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може стати ліквідація в травні 1709 року Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі I вони терплять «шкоды в вольностях, здобычах и промислах».

У кінці XVII – першій чверті XVIII століття помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України…

За Петра I в Україні помітно звузилось вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), скоротився друк українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної державної цензури, Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії. У 1721 році навіть «Святе Письмо» заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з «московських».

Такі всі заходи, зрозуміло, викликали невдоволення серед місцевого населення, негативно впливали на суспільно-політичне та економічне життя українського етносу» (100 великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008).

Коли гетьман Іван Мазепа востаннє залишав Батурин (як виявиться, назавжди), ніхто в місті (за винятком кількох наближених осіб, що поїхали разом з гетьманом) не лише не знав, а й навіть не підозрював, про його перехід до шведів.

Але це не врятувало Батурин.

Петро I Велікій не просто зрадник (перш за все він зрадив Україну, розтоптавши договір Богдана Хмельницького, підписаний з російським царем Олексієм Михайловичем), це кат (його мовою – «палач»), який розпорядився вирізати до останньої дитини все населення Батурина тільки на тій підставі, що вони жили в місті, яке на той час було столицею Гетьманщини під булавою Мазепи, котрий перейшов на бік короля Карла XII.

Дізнавшись про це, Петро І розпочав в Україні неймовірний терор.

«Батурин, – і сьогодні з жахом повідомляють різні видання, крім, звичайно, російських і проросійських та комуністичних в Україні, – виявився у буквальному розумінні стертий з лиця землі, а тисячі й тисячі його мешканців, включно з дідами й дітьми, були вирізані».

Переяславська легенда, з усього видно, «живе і перемагає». 70 років рядова військова угода трактувалася як священний і непорушний акт злиття «двох братніх народів», з яких той, що молодший на кілька сторіч, – старший і навпаки.

Дозволимо собі засумніватися: невже Богдан Хмельницький пішов під протекторат Росії за енергоносії чи з огляду на лементацію російськомовного населення? А саме це сьогодні трактують як основну причину поступок російській експансії. Невже великий гетьман не розрізняв побутових проблем, які мусять вирішувати влада й уряд (для того вони обираються та призначаються), і проблеми глобальної: існування чи неіснування нації, держави?!

«Тісно мені звідусюди». Це єдине, що поєднує наших правителів усіх часів. «Тісно мені звідусюди», – услід за царем Давидом казав і Хмельницький. Навколо сильні й агресивні сусіди. Жоден з них не виживає у гордій самотності. Військові союзи укладаються і розпадаються. Ось і Хмельницький опинився, як він пише російському цареві, перед дилемою: іти на Москву із турецьким султаном, кримським ханом та Польщею – чи з Москвою стояти супроти них. Що ж було останнім (і єдиним) аргументом на користь другого рішення? «…віддаю вічній анафемі і судові Божому всякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій церкві благочестя… гнобленого і знівеченого в усьому світі магометанством і папством». Свої безчинства Річ Посполита довершила запровадженням унії і переслідуванням православ’я. Хмельницький не раз переконувався у непослідовності і дворушності турків та татар. Цих ласих на ясир «нечестивців», як вогню, боялося населення, від них пильнувало козацтво свої південні рубежі. Тож залишалося покладатися на «єдиновірців і однородців».

Православна мораль веліла братам жити в дружбі та злагоді («Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» – Матея, 5). Але Хмельницький, якому більше доводилося мати справу із західними державами, не врахував, що деспотичне, східного зразка російське управління знало одного бога – государя, який міг з власної примхи карати чи милувати, на власний розсуд запроваджувати чи скасовувати мораль (ця традиція міцно увійшла в плоть і кров російської держави і не раз вилазила боком тим, хто чекав від неї елементарної порядності).

Ціною величезних зусиль, як військових, так і дипломатичних, побудувавши державу, Хмельницький у тій кривавій «тісноті» пішов на союз із Росією задля збереження своєї держави. Та як же гірко помилявся він у єдиновірцях! Уже 1656 року російський государ, клюнувши на обіцянку виснаженої Польщі проголосити його на сеймі королем, за спиною України і великого гетьмана укладає з Польщею Віденську угоду.

Довгі десятиліття нас облудно й пихато тикали у статті Переяславської угоди, і то не в ті, в яких ідеться про довічні «права та вольності», що за тими статтями відходили українським посполитим, а в ті, де містилися запевнення у вірності й непорушності угод. І ніхто з істориків не пояснював, що таким «штилем» писалися всі міждержавні угоди (їх Україна мала чимало) – чи то з турками і татарами, чи то з Річчю Посполитою.

«Та надходив час, бувало, що й дуже швидко, коли котрась сторона порушувала угоду» (Галина Паламарчук).