Розділ «Частина третя»

Я ж обіцяю і перед цілим світом клянуся честію своєю королівською, що розстановлю землю козацьку і зроблю Україну самостійною, незалежну ні від кого в світі, про що вже підписав договір з вашим гетьманом Мазепою, а найвищі в Європі держави то потвердили».

А цар Петро собі маніфест. І треба признати по щирості хамський то був папір. Втім всі царські маніфести такі. Він писав, що «никогда и въ мысляхъ не имелъ обижать, разорять і порабощать вольный народъ подъ солнцемъ не можетъ хвалиться такою легкостію и свободою, якъ же нашъ народъ Малороссійскій»…

Про шведського короля писав, що буцімто він де тільки не проходив, то «церкви и святилища грабилъ и делалъ ихъ конюшнями и поварнями, священнослужителей тиранилъ и умерщвлялъ, сосуды и утвари церковныя переделывалъ на мирскія непристойные вещи, а тайны священные рубалъ, сокрушалъ и ногами попиралъ».

Отака-то вона завжди була правда царська!

А в народ пускав чутки, буцімто Мазепа в селі Дехтярі зірвав у церкві зі стіни образ Божої Матері, став на нього ногами і відрікався від своєї віри, а присягав на шведську. Звичайна чорносотенна агітація, яку бачили ми живою ще й не так давно серед московського народу.

Гетьман Кирило Розумовський, який дуже любив Батурин, намагався його відбудувати, і перенести туди свою гетьманську резиденцію, заснувати там університет і навіть зробити «в малом виде Петербург». Але, попри всі зусилля гетьмана і незважаючи на укази закоханої в Розумовського дочки Петра імператриці Єлизавети Петрівни, Батурин так і не вдалося відродити як місто. Кирило Розумовський збудував там муровану Воскресенську церкву, величний палацово-парковий ансамбль своєї резиденції, який так і залишився незавершеним у зв’язку зі смертю замовника, заснував чимало промислових підприємств – цегельню, лісопилку, млини, завод із виготовлення кахлів, суконну мануфактуру, шовковичний сад, але…

Після його передчасної смерті у 1803 році Батурин занепав і став усього лише великим селом. Та й російська імперська і радянська влади слідкували і все робили, аби Батурин не міг розвиватися й рости, перетворюючись у місто, яким колись був.

Адміністративний статус – щоб Батурин не виріс у місто, – в Російській імперії утримувався на найнижчому рівні. Батурин був не повітовим центром: спершу «заштатним городом», а потім – волосним селом. Правда, за радянських часів він як село мав статус районного центру, але влада швидко «виправила цю помилку»: у 1962 році центр району перенесли до Бахмача, а в Батурина лишалася одна перспектива: хиріти й далі, перетворитися на всіма забуте село, а потім і взагалі зникнути, щоб не нагадувати про ту різанину й руйнації, що їх вчинили московити з містом та його мешканцями…

Нині в Батурині всього лише чотири тисячі мешканців (1460 дворів). А тоді, як за наказом Петра I царські війська вирізали населення, палили, нищили місто дощенту – церкви, собори, монастирі, установи, фортеці, житло, – їх було 28 тисяч – чоловіків, жінок, старих, дітей, 5 тисяч козаків… На запитання, де їхні могили, батуринці відповідають: «Скрізь. Увесь Батурин – це могила. Їх ніхто не ховав. Сорок років люди не селилися тут – боялися цього місця».

Біля дороги на Гончарівку, де колись був палац Мазепи – символічна могила і хрест – пам’ять про загиблих, які були тут вирізані протягом 2–4 днів 1708 року. Його поставили у 1991 році, як Україна стала тією, за яку боровся Мазепа – незалежною. На пам’ятній плиті напис:

«Вклонімось цій землі. З неї черпав снагу гетьман України Іван Мазепа, з ім’ям якого пов’язане славне і трагічне в історії твоєї Вітчизни».

ВКЛОНІМОСЯ!

І поможімо цій землі.

Поможімо собі відновити свою пам’ять.