Розділ «Частина третя»

1707 року в листі до Станіслава Лещинського Іван Мазепа писатиме: «У нас на Україні і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно до різних коліс, не перебувають у єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі – до турецької, третім смакує побратимство з татарами – з уродженої антипатії до поляків… Того ради, потрібно спершу постаратися привести до єдиномислія військо і весь народ на Україні по обох боках Дніпра».

Справді-бо, важко уявити воза, четверо коліс якого котяться у… різні боки. Той направо, той наліво… А той і той ще бозна-куди. Та ще й різними шляхами прямують, тими, що ведуть, звісно, у різні краї – той до короля, той до хана чи султана, той до царя. Ясно, що, крім прірви, крім краху для самого воза такі колеса нікуди не прикотяться… Хоч як не намагатиметься ними правувати візник. Бодай і досвідчений. У нашому випадку українським возом тоді правував гетьман Мазепа. Але що він міг удіяти, як четверо коліс повернули на чотири шляхи врізнобіч…

Анекдотична ситуація.

Тема для байки – сатирично-в’їдливої. І – гіркої.

Але подібне ми пережили тоді у 1708 році.

А наш візник, що до нього ми не прислухалися, не підтримали його, – опинився з тавром «зрадник».

«Мазепа зрадник? – запитує академік Іван Дзюба і відповідає: – Для Росії, може, й так, але для України – ні. Він для неї був і є великий патріот!..»

І чому це колеса наших возів все ще котяться врізнобіч?

Воли поздихали,

Вози поламались,

З батіжками чумаченьки

Додому вертались…

(Т. Шевченко)

Це ще добре, якщо хоч із батіжками.

Це ще добре, що хоч є куди повертатися. І хай не завжди ми в домі господарі-хазяїни, але ж хоч дім ще маємо.

Радянські історики визнавали лише тих гетьманів, які були ставлениками й прибічниками Росії, бо вони, мовляв, виражали «найзаповітніші мрії та сподівання» всього українського народу – ні більше, ні менше!

Радянські історики постійно таврували гетьманів – прибічників Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції, хоч першим туди звертався не хто інший, як Богдан Хмельницький. Тим часом польська історіографія, навпаки, підносить гетьманів – прибічників Польщі й тих, які боролися з царатом за автономію України.

А гетьмани тільки тим і зайняті були, що топтали стежку до сусідніх держав, обіцяючи їм віддати Україну, якщо ті допоможуть тому чи тому претенденту на булаву заволодіти тією булавою. А сусіди, допомагаючи таким гетьманам, шматували і забирали собі Україну – або частинами, по Дніпру, як то сталося після перемир’я між Росією та Польщею, або й цілу Україну забирали.

Це постійно ятрило Івану Мазепі серце, про це й вірша написав, що й сьогодні на часі. Чи, як ми кажемо, актуальний.

У своєму доносі, що складався з 33 пунктів, Кочубей писав: гетьман І. Мазепа якось хвалив Виговського і Брюховецького за те, що вони стали за волю України. «І ми б, каже Мазепа, хотіли про дальшу свою цілість і свободу подбати, але нема ще способу, бо не всі наші люди думають одинаково».