Розділ «Частина третя»

Гетьман тримався з останніх сил, на відновлення яких, як і здоров’я, і самого життя в цьому світі він уже не сподівався. У грудях його, в душі та серці, у всьому єстві наче щось із болем пекучим обірвалося. Розумів: справу, заради якої він жив і боровся і яка підтримувала його в цьому світі, програно. І програно назавжди. Все треба починати спочатку, але то вже почнуть інші, він своє зробив – все, що міг. Коли стомлено склеплював повіки, намагаючись хоч на часинку забутися, щоби не так ятрило та пекло серце, в якійсь імлі виринало знайоме личко…

Кочубеївна, Мотрононька – остання і теж вже назавжди втрачена його любов.

І з того далекого краю, що він його вже назавжди залишив, раптом почулося (чи то він сам заспівав):

Їхав козак за Дунай,

Сказав: «Дівчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси та гуляй!»

І все було так, хоч їхав він не за Дунай, а за Дністер, але яка різниця, коли дівчині він сказав уже: «Прощай!»

І мовби голосок її почув, Мотрононьки своєї:

«Постій, постій, козаче,

Твоя дівчина плаче,

Як ти мене покидаєш, —

Тільки подумай!»

Залишаючи рідний край, він радий був, що хоч востаннє, хоч вже й на чужій сторонці, а почув любо-милий її голос… Прощай, кохання моє. Не судилося нам. Принаймні в цьому світі…

Прощай, дівчино, прощай! І не поминай лихом.

Ще вчора-позавчора верхівник молодецький, він, на очах постарівши, ще дужче посивівши і геть зсутулившись, тримався в сідлі з останніх сил…

Першим про перехід гетьмана Мазепи на бік шведів дізнався Олександр Меншиков, який на той час був біля українських кордонів. І повідомив Петра І. 27 жовтня поспішно, боячись повстання українців, цар видав універсал, у якому йшлося про зраду Мазепи, який «перейшов на бік Карла, нашого неприятеля».

Карл ХІІ домовився з польським королем Лещинським про те, що «малоросійські землі будуть віддані Польщі, а церкви Божі й монастирі передані уніатам». Це була брехня, висмоктана з пальця, але дехто в Україні – особливо з простого народу – їй повірив. Своїм універсалом Петро І під загрозою швидкої і крутої розправи, включно із смертною карою, забороняв допомагати Мазепі. Заодно цар, аби переманити на свій бік хохлів, щедро обіцяв в універсалі великі милості за збереження вірності і давав амністію всім, хто необачно пішов за Мазепою, – якщо він, звичайно, покається і прокляне зрадника гетьмана. Це теж подіяло, і люд натовпом почав перебігати до царя. Крім усього, спрацював і ефект несподіванки – гетьман свій перехід на бік шведів готував у таємниці, тож коли він так вчинив, багато хто був збитий з толку і не міг збагнути: правда це чи вигадки Мазепиних противників.

Треба було спішно обирати нового гетьмана – про це Петра І буцімто уклінно прохали українські старшини, які не пішли за Мазепою.

Для обрання нового гетьмана цар велів зібратися у Глухові. 27–31 жовтня московські урядовці розіслали персональні запрошення полковникам та українському духовенству – зокрема, гукнули митрополита Київського Йоасафа Кроковського, чернігівського архиєпископа Іоанна Максимовича, переяславського єпископа Захарія Корниловича. Послано було запрошення і до кошового отамана Запорозької Січі Костя Гордієнка та до окремих міст України. І до всіх полковників. Але з різних причин на обрання нового гетьмана прибули тільки чотири полковники: стародубський – І. Скоропадський, чернігівський – П. Полуботок і наказні полковники: переяславський – С. Томара та ніжинський – Л. Жураковський.