Розділ «Частина третя»

Є таке село на Чернігівщині (в колишньому Прилуцькому районі) – Іржавець. У другій половині 1847 року Тарас Григорович, перебуваючи на засланні в Орській кріпості, написав твір під такою промовистою назвою – «Іржавець». (Вперше надруковано в «Кобзарі» 1867 року з великими цензурними пропусками, повністю твір з’явиться в «Кобзарі» 1876 року.)

Розпочинається «Іржавець» – цей крик серця, плач без сліз за Україною («За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать?») рядками про те, що

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко…

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали.

Одностайне стали…

За умови, що «якби»… То, мовляв, тоді б пожили…

Це так, народ, який одностайно тримається, живе вільним у своєму національному краї.

Одностайне, одностайний – який виявляє, виражає спільну волю, єдиний, неподільний…

Це з тлумачного словника.

Справді-бо, якби у 1709 році народ – взагалі всі, хто жив тоді в Україні, одностайно піднялися й підтримали свого гетьмана Івана Мазепу, Україна вже звідтоді, з року 1709-го була б вільною.

Не піднялися, хоч і були в неволі. У Мазепи виявилась лише якась там пара тисяч людей та кілька однодумців з вузького кола. Але й ті швидко і з покаянням перебігли до Петра І, як хоча б Гнат Ґалаґан («полковник поганий»), який спочатку у війську Мазепи служив, а потім виступив проти свого гетьмана, за що й отримав від ката України посаду прилуцького полковника.

У Полтаві й нині стоїть помпезний пам’ятник Полтавській битві, де російські війська перемогли шведів Карла XII та українців гетьмана І. Мазепи і поховали навіть і саму мрію українців про волю та незалежність; пам’ятник тим російським військам, у тім числі й цареві їхньому, які вирізали Батурин, знищили ще ряд міст – за це переможені спорудили їм пам’ятник. У своїй Україні – точніше, звідтоді не своїй. Трудно знайти у світі ще один такий пам’ятник, що його звели переможені тим, хто їх переміг…