Розділ «Частина третя»

У 1917-му і після історія повторилась: не стала одностайно Україна навколо Грушевського, Петлюри, Винниченка і не об’єдналася навколо Української Народної Республіки.

І ще на сім чи вісім десятиліть опинилася в неволі. (У ті часи фінни стали одностайно навколо Манергейма і звідтоді Фінляндія – вільна і незалежна.) І лише в 1991 році, як затріщала червона імперія СРСР, нарешті мовби схаменулися. Згадали, що можна й вільними бути і самим розпоряджатися своєю долею: на референдумі 1991 року проголосили вихід із СРСР. Але на цьому одностайність і вичерпалась і звідтоді пішло – вже в незалежній Україні: той у ліс, той ще кудись. Всі рвуться до влади, до чинів-посад, обіцяючи Україні всі блага – «якщо мене оберуть…»

І ми, як завжди, одностайні. Але – в незлагоді.

Бути одностайними в розбраті – це жахливо. Але ми такі, і в той самий час тільки й лунає з трибун: наш народ мудрий, народ скаже своє слово. Але скільки ще віків доведеться чекати його слова? То що ми за народ такий? Мазепа – «зрадник», а ми єдині в незлагоді, в розбраті. І нами все ще хтось поганяє.

У мене є повне зібрання творів Т. Шевченка в шести томах (1963, видавництво Академії наук УРСР). Звернув увагу: у п’яти із шести томів Тарас Григорович згадує гетьмана Мазепу – в тім чи тім контексті. (Це видно з «Покажчика імен», що додається до кожного тому.) І згадує без лайок і образливих епітетів типу традиційного – «зрадник». Але на кожну згадку в кінці кожного тому даються примітки. І всюди, як тільки поет на якійсь сторінці згадав Мазепу, в коментарях одразу ж уточнюється: «зрадник Мазепа».

Приміром, пише поет «сивий гетьман», коментатор одразу ж вистрибує, як чорт зі шкатулки: «Т. Г. Шевченко має на увазі зрадника Мазепу». За те, виходить, «зрадник», що боровся за ту незалежну Україну, яку ми нарешті сьогодні маємо. Чи – мовби маємо.

До Івана Мазепи цю боротьбу починали гетьмани Дорошенко, Самойлович, Многогрішний. Перший закінчив свої дні в Підмосков’ї із забороною будь-коли повернутися в Україну, два інших ще далі опинилися – у Сибіру несходимому… Залишається покладатися на мудрого Максима Рильського: «Слава славна не вмре, не загине, / Ржа не вкриє булатної сталі».

Будемо вірити поету.

А поки що доводиться з гіркотою констатувати:

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати.

Ой, пожали б, якби були

Одностайне стали.

Так би мовити, зупинка за малим: стати нарешті одностайне.

Такий він наш чи не вічний Іржавець. А простіше – іржа. Наша теж чи не вічна. Та, що, до речі, залізо їсть.

(За топонімічним словником, Іржавець – ліва притока Супою, права притока Сможу, права притока Сули. А ще кілька сіл: Іржавець, Ржавець. Всі назви походять від слова іржа (ржа) – вода вкривається іржею, яка утворює майже суцільну плівку (осугу) на поверхні річки [22].)

Отож, ще раз…

7 липня король Карл XII, гетьман І. Мазепа та інші українські діячі, прямуючи до Туреччини, перетнули біля Очакова турецький кордон – Україна залишилася позаду. Як гетьман розумів – назавжди. Принаймні для нього. Залишилася там, вдалині, за далями, за туманами, і нема туди вже гетьману вороття. Потім був тяжкий перехід степовими районами Північного Причорномор’я. Потім був перехід спекотливим аккерманським степом.

1 серпня того самого 1709 року втікачі дісталися Бендер.