Розділ «Частина третя»

Коли йшов дощ, мухи влітали до будов і обсаджували в них густими роями склепіння, коли хто-небудь із знайомих нам торговців у таборі біля Полтави готував медовину, то до його посуду, в якому був мед або вода, попадало багацько мух. У все це важко віриться, а ще важче про це розповідати, але ж правдою було те, що до розпалених сонцем пляшок, до яких треба було наливати оту нещасну, за пару годин приготовлену медовину, влітали рої мух. До них долучались ті, що вдень їх вливали разом із медовою водою, і ті, що влітали до пляшок через відкрите горло. Одначе, ця напівзварена медова вода, що в ній всякими способами здихали тисячі мух, добре смакувала, але й добре за неї платилось. Міра «штоф» коштувала п’ять цісарських грошів.

Дехто настільки звик до мух, що й не помічав, як вони з ложки потрапляли до горла. Ті, що плавали в тарелях, могли викликати блювоту. У майора Траутветтера побачив я мухи у пастці. На середину стола цей добрий і гарний муж наливав чимало медовини або й молока, а коли ці огидні гості, мухи в роях, злітались втамувати спрагу, він, витягнувши з порохівниці порох, насипав його до скрученого паперу і, запалюючи його кінці, під сміх присутніх так знищував мух.

Цих мух можна було назвати передвістям катастрофи, яку ніс розташований навколо ворог, котрим майже всі погорджували».

Труднощі, що просто-таки переслідували відступаючих шведів та козаків гетьмана Мазепи були й значніші за навали мух.

Особливо викошував вояків брак харчів, що постійно відчувався, високі ціни, за які місцеве населення готове було продати щось там їстівне, але його все одно не вистачало на все військо.

Крім усього, дозоляла непогода. Особливо холод. Власне, сильні морози на відкритих рівнинах. Там, як пише Д. Крман, «ми побачили чимало вояків, які через велику втому худоби сиділи під голим небом без вогню. Одні валялися на землі напівмертві або й зовсім мертві, інші жалібно нарікали на поламані вози, ще інші йшли повільним кроком…»

Морози, що вже були не за горами, лякали шведів. Шукали хутра для підкладки до літнього одягу. «З великою бідою ми дістали овечі шкури, але, не маючи з собою кожум’яки, мусили самі собі виготовляти нагрудники, халяви й рукавиці, бо ж зима була люта. Біда нас навчила всяких справ. Цілком певно, що ми би померли, коли б цього своєчасно не зробили…»

Скаржиться Д. Крман у своєму щоденнику і на вітри. На широких полях «скаженів варварський, найдикіший і найльодовитіший вітер так нестерпно, що деякі наші фурмани, несучись на конях, змерзли…» Ті, що споживали в дорозі горілку, замерзали насмерть. «В інших взялися льодом повіки на очах, ще в інших заледеніли пальці на руках і ногах. У деяких від дотику до заліза, що обтягувало й укріпляло сідло, ушкоджено статеві органи…»

В іншому місці щоденника Д. Крмана:

«Воду приносили із ріки Псел, котра пливла під замковою горою, навпроти нашого помешкання. На ній прорубали ополонки, з котрих черпали воду для куховаріння і напування коней. Лід на ріці був товстий і міг довго утримувати тягар трупів, що їх сюди з міста привозили. Тут лежало біля двісті здохлих коней, овець, корів, волів, заморених частково дорогами, частково голодом. Вода в річці, що кілька тижнів просякала смородом, коли сніг розтавав, ставала смердючою. Ми хотіли воду оздоровити, варячи в ній аніз, але це не допомагало. Рідко коли ми могли роздобути пиво, медовину – частіше, та й то за високу ціну. Горілки, одначе, нам не бракувало. Вона була для нас універсальними ліками.

На недавньому шляху і в цій квартирі ми витерпіли неймовірний мороз, який запам’ятаємо на все життя. Випущена з уст слина замерзала скоріше, ніж падала на землю. Замерзлі горобці падали зі стріх на землю. Можна було тут побачити скалічених на руках, інших на руках і ногах, деяких позбавлених пальців, інших із замерзлими вухами, носами, обличчям. Багато повзало на чотирьох на землі, інші тяжко шкандибали через відморожені статеві органи. Всі будинки були заражені, померло більше трьохсот місцевих хворих.

Навіть король Карло, який звик був переборювати всякі незгоди, не уник лютих морозів. Обличчя починало з морозів біліти, але коли пан граф Ренскельд натер його снігом, набуло первісної свіжості».

Відступ, відступ, відступ. Простіше – втеча.

«10 липня ми увійшли до села Переволочна, що було кілька днів тому спалене москалями. Нам здавалося, що на цьому місці, відомому як перевізне, знайдемо якийсь міст, суденце або човен, але, крім двох-трьох рибальських чайок, не знайшли нічого. Цілий день ми змарнували надією, що прецінь скоро поставлять міст…

…Коли ми того дня хотіли переплисти Дніпро на рибальських чайках, у котрих помістилося би по дві особи… Але ми побоювались не тільки дірявих чайок, а й козаків, що бігали на другому березі.

Ріка Дніпро, вельми відома найдавнішим історикам і географам, витікає під Смоленськом на межі Чорної Русі, званій тепер Московія. Вона багата на початкові джерела, потім збагачується багатьма ріками, що до неї вливаються, а біля Очакова впадає вона до Чорного моря. Північну її суворість пояснюють тим, що прецінь звідти витікає, обмиває Смоленськ, Могилів, Рогачів, Київ і Кодак. Вона судоплавна, багата на солодку воду й добру рибу. Коли тануть сніги, або коли дощі тривають кілька днів, при Переволочній вона затоплює поля. Хоча в цьому липні не було дощів, то й так вона своєю шириною страшна й утворює якийсь півострів. З Божої волі ми втратили всяку надію на переправу. Єдине судно, яке могло узяти 50 осіб, мазепинські козаки все ж того дня роздобули, але дістатись на нього ми не могли навіть за сто золотих, бо воно було призначено для визначних королівських осіб».

Відхід до Бендер – якщо вже відвертіше й точніше, відступ, втеча, – мав відбуватися за маршрутом, що його склали на ходу: Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике Поле, Очаків, Бендери – не близький світ…

Даніел Крман: від Полтави до Бендер

«Itinerarium» (1708–1709), тобто подорожній щоденник словацького гуманіста Даніеля Крмана [17], як вважається, належить до вершинних творів не тільки словацького, а й загальнослов’янського літературного бароко. Д. Крман – автор багатьох латинських і чеських (у той час літературною мовою словаків була, крім латинської, ще й чеська) віршів і прозових творів релігійного жанру, перекладів німецьких церковних пісень. «Itinerarium» Д. Крман написав латинською мовою, що була тоді інтегральною мовою Західної Європи. У ньому він записав усе почуте й побачене, пережите під час відрядження до Карла XII, у яке він вирушив 1708 року. Разом зі шведським військом він здійснив похід через усю Україну, яку Крман називає Козакією. Шостого жовтня 1708 року вони «трьома шляхами увійшли до Козакії». Неподалік міста Стародуб – село Гірки – відбулася перша зустріч Карла XII з українським гетьманом.

«Маєстатичний князь козаків», як називає Мазепу Крман, мав «мужнє обличчя, яке зображувало козацького генія». Він був багатим, адже йому «належала на все життя вся Козакія», себто Україна.