Розділ «Частина третя»

«Мазепа, – далі занотовує Крман до свого щоденника, – прийшов до короля з малою групою вояків, які замість прапора несли довгу жердь, верх котрої був оздоблений позолоченою кулею й великою кінською гривою (мається на увазі гетьманська хоругва). Після аудієнції він сидів при столі з найяснішим королем, який сам зайняв один бік столу, праворуч короля сидів – на другому боці столу – із своїми вельможами Мазепа. Їх було, здається, десять, між ними й сестринець Мазепи, польовий маршал Войнаровський, який займав лівий бік навпроти Мазепи… Було багато присутніх шведських міністрів, яким хотілося бачити Мазепу».

«11 липня на світанку ми спробували змайструвати човна, привізши зі знищеної переволочнянської церкви претяжкі чотиригранні балки. Найняті робітники за дві години його змайстрували, хоч то суперечило здоровому глузду. Хто б вірив, що такий тягар зможе плавати на поверхні? Як основу вони поклали дві балки в три сяги завдовжки. На них поприбивали впоперек інші три, завдовжки більше двох сягів. На них поприбивали найменше на три пальці товсті дошки з поламаних шведських возів. На такий тягар поклали віз із різними речами, котрий, як тільки дістався на глибину, цілий занурювався. Наші чотири веслярі, озброєні на п’ять пальців широкими веслами, як тільки побачили, що човен під тягарем розпадається, на наш наказ перевернули віз із усім товаром до води, і лише двоє з них повернулось на берег.

…Човен постійно виринав. Усі речі, окрім свого плаща і кошика, наповненого руськими книжками, білизною й буханкою хліба, я залишив. Через те що шведи, використовуючи все вміння, примусили своїх чистокровних коней переплисти Дніпро, звеліли й ми панові Ґаасові вчинити так само з нашими кіньми.

Коли ми на кілька кроків відійшли від берега, побачили багато ворогів, що зайняли пагорки, віддалені від ріки лиш на чверть милі. Наших веслярів годі було умовити утриматись від повернення. Пан Погорський, вбачаючи спасіння у переправі, зайняв задню частину човна й був занурений у воду майже по вуха. Один з веслярів утримував передню праву сторону, другий ліву, я був посередині. Як тільки хтось із нас вагою свого тіла відхилявся зі свого місця, човен негайно трохи занурювався й нахилявся. Тоді протилежний бік човна з криком нас усіх підіймав.

Поки ми пливли на спокійних водах, доти ми від берега віддалялись, але коли ми допливли на середину ріки, де прудка течія, наш човен нахилявся. Виснаживши всі свої сили аж до знемоги, ми не могли зрушити ні вперед, ні назад, ні за течією. Тривалий час змагались ми не так з човном, як з небезпекою смерті, просячи зі сльозами й плачем допомоги один в одного, благаючи спасіння від Бога. Ми хвилинами занурювались по коліна у воду, деколи й по бедра і вище. Чим більше ми рухали човном, тим менше пливли вперед. Найдурніший не міг керувати ним. Коли один рвонув уперед, другий своїм веслом тягнув його назад. Ніхто з нас не думав, що з нами все буде добре, хоч ми і рушаємо вперед до бистрих вод, але й вони могли б забрати нас у вир.

Коли нас майже повністю охопив розпач, прийшов нам на допомогу Отець Небесний, надсилаючи на милість двох козаків. Вони пливли назустріч нам у рибальських чайках, котрих ми спершу боялися. Завдяки безмежному милосердію Божому й ранам Ісусовим, плачу нашому й двом золотим монетам, які ми тримали в руках, вони до нас наближались. Сумніваючись одначе в нашому щасливому переході з човна до чайок, краї котрих навіть на половину пальця не виходили з глибокої води, вони знову від нас віддалялися. Коли нарешті зрозуміли наші благання й постійні крики розпуки, наблизились до нас і взяли спершу до себе мій плащ і затоплений кошик. Один із них узяв лише мене, другий пана Погорського й того ризького купця. Так вони щасливо довезли нас на другий берег.

Ще вранці роздобув я з бідою за два таляри пляшку горілки, котра не перевищувала міру нашої або німецької половини. Пана Погорського попросив я взяти її з собою до чайки, але він, хотя чи нехотя, залишив її в човні. Виходило, що ми кілька наступних днів були позбавлені звичайнісіньких життєвих радощів.

З берега ми побачили багатьох, які, як і ми, переправлялись подібними човнами. Вони теж жалібними голосами просили допомоги, будучи то зануреними по плечі й голову у воду, то зовсім зникаючи під водою. У деяких було видно з води лише голову. Бачили ми й кілька утоплених, побачили й коней, одних, що плавали без вершників, інших, що вже перепливли, а ще – затягнених з вершниками виром до води.

Втративши п’ять коней, слугу й багато речей, ми щиро подякували за наше визволення Богові, нашому спасителеві.

Найсумніша драма була тоді, коли чимало з тих, що хотіли врятуватися, були змушені всі свої речі, крім грошей, попалити, втопити у ріці або викинути. Тут можна було побачити тисячу возів, сотню бричок і дорогих фаетонів, що були навантажені різними скринями, які треба було трощити, викидати або спалювати. Кожний міркував, як переправити свої речі, дехто розшукував довгі шнури для перевезення порожніх возів, інші забирали залишені вози й пристосовували їх для свого вжитку. Якась жінка, походженням з Семигорода, за чоловіком Борелл, мала немовля й обіцяла дві тисячі талярів тому, хто її з дитиною й чоловіком перевезе на другий бік. Командир королівської однощоглової яхти заміщав між вояків одного й другого купця, позбиравши на дарунках для себе чималі гроші. Знають, отже, королівські офіцери, кожний відповідно до свого звання, як вести військове господарство і з кожної негоди й собі щось урвати. Більша частина королівської артилерії похована, кажуть, між Кобеляками й Соколкою. Королівська канцелярія, крім якихось протоколів, була спалена. Така сама доля спіткала й королівські вози.

Генерал Левенгаупт, одержавши наказ бути з королем, увесь час просив його дозволити йому повернутися до котрогось з німецьких полків, обіцяючи при цьому відвезти їх до кримської Татарії. Не маючи інших генералів, король нерадо відпускав його від себе, але, переможений його проханням, погодився нарешті з його поверненням. Коли ж цей генерал дійшов до інших полків і оголосив королівські накази, вони, налякані не тільки ворогом, а й шириною ріки, котру хотіли б перейти, відмовились іти з Левенгауптом і капітулювали перед ворогом, з чим Левенгаупт мусив погодитись. Їх до цього спонукало не тільки велике нещастя минулої зими й весни, небезпека переправи між сильними течіями й вирами ріки, а й перспектива кепського майбутнього без власних речей у турецькому або татарському середовищі. Левенгаупт не міг перейти через ріку, він теж боявся ворогів. Це все спонукало його погодитись на капітуляцію. Тим, що багато обіцяли, мало дісталося. Коли москалі забрали в офіцерів зброю й речі, почали з ними поводитись, як із рядовими вояками. Ті, що перейшли на службу до Царської Величності, були відіслані до гарнізонів у найбільш віддалені провінції, щоб у наступних війнах не спричинювати хаос.

…Визначніші, котрі з королем перейшли через ріку, були такі: воєвода Мазепа, Войнаровський, якого сестринець і найвищий козацький польовий маршал, Мазепин секретар разом з дружиною. Він обіцяв триста талярів за переправу його воза на протилежний берег. З полонених був родич Меншикова і московський бригадир, зі шведів – генерал-майор Лаґеркрон, про якого шведи говорили, що після утрати всіх інших генералів Бог залишив цього останнього, з усіх найгірших. Спершу він був у короля вельми шанований. Коли хто хотів щось у короля полагодити, радили йти спершу до Лаґеркрона. Після утрати нагоди здобути Стародуб король перестав йому довіряти. Переправились через Дніпро також генерал Спарре, барон Фалькенберґ, визволитель угорської княжни з цісарських рук, за що був потім надовго ув’язнений, також Клінґенстьєрн, засідатель королівської палати, який був потім підвищений на секретаря, Дюбен, інтендант двору, тобто найвищий начальник двору, Нойґебауер, усі королівські піхотинці, лікар Мальмберґ, єпископ Маґнус Авривіллюс, Енеман, капеляни королівської піхоти, також Вюрффель, капелян якогось німецького полку, інших не можу пригадати. Шведів було біля двох тисяч і стільки ж мазепинців і запорожців.

На кручі над рікою ми більше двох годин сушили на палючім сонці свою змочену одежу, папери й інші речі. Мої голі ноги набули кольору раків і почали пухнути. Ця біда настигала й багатьох інших. Нещодавно дві буханки хліба в кошику у водах Дніпра настільки зліпились, що виглядали, мов замішане тісто, яке ми через його гіркоту не могли їсти та яке не хотіли навіть коні.

Одночасно почули ми заклик шведської труби до дальшої дороги. Скоро зібрали свої речі й рушили польовим шляхом уперед. Звідкись примчав Бурґермайстер і сказав, що за помірковану ціну купив двох коней, з яких одного віддав мені. Це була найкраща новина: можна було навантажити на коня одежу й дрібні речі.

Ми трималися шляху, де перед нашим зором виднілись два глибокі й зарослі травою рови. Навколо шляху росла різноманітна й висока трава. Боязко й розглядаючись на всі боки, мандруємо так майже дві милі. Раптом ліворуч бачимо групу вояків, що наближалась верхи прямо на нас. Думаючи, що це калмики, трясемося, але коли вони нас пізнали, так само як ми їх за їхнім одягом, залишаємо свій шлях і поспішаємо через трави до них. Глибокої ночі наздоганяємо короля, який зупинився біля стоячої води.

На самому світанку 13 липня встаємо на щоденний звук труби і, як завжди, рушаємо далі. Мої ноги були вже запухлі аж до колін, верхні халяви вже годі було обути.

…Подорож протягом цих найдовших липневих днів мене вельми виснажила. За увесь цей час ми вдвох не мали нічого, крім чотирьох шматочків (хліба – В. Ч.), що довжиною й шириною рівнялися пальцю… Рівно стільки ж дістав я від якогось волоха, котрого ми одного разу запросили на вечерю. До цих шматочків додалося бараняче м’ясо, надіслане мені Сірманном, який був майстром королівської кухні. Воно було таке солоне, що ніяк не давалось їсти і разом із кістками важило ледве одну лібру. Ми були змушені роздати його або й зовсім викинути. Це була наша їжа, котру ми в жахливу спеку запивали надмірною кількістю мочаристої води. Навіть її ми не могли мати стільки, скільки б нам хотілося, і пили її лише під час наших зупинок.

Тому що ми не могли взяти з собою якусь посудину, в якій можна б носити воду, доводилось при зупинці відразу випивати чимало води, щоб якось витримати на дальшому відтинку нашого шляху. Мій шлунок від цих вод, так багато випитих, скоро після цього розпухнув, а пухлина на 24 липня значно збільшилась. На сьому неділю Святої Трійці від ваги сідла й мого тіла на хребті мого коня теж намулялась пухлина, а сам кінь занедужав, що наступного дня залишився у нашому війську майже останній.

…Король розмістився на носилках, викладених грубою матерією, і спирався на пишну подушку, його везли двоє сильних коней, з яких один ішов перед носилками, другий за ними. Так він дійшов аж до Бугу, і я його бачив кілька разів. Мазепа їхав у фаетоні з п’ятьма мільйонами золотих, із великими срібними речами, які ми тут і перед тим бачили.

Нарешті 16 липня ми пройшли пустими полями і наблизились до Татарії.