Розділ «Частина третя»

Того самого дня прийшли турки й обдарували короля константинопольським вином і сухарями, розкладеними на чудовому килимі. Баша привітав короля, що саме відпочивав у фаетоні: «Великий Королю! Коли наш непереможний цісар довідався про полтавську поразку Твого війська, зі щирого серця пожалів, що Ти, який дотепер був найпереможніший і славою свого імені наповнив і наш Орієнт, мусив цим неочікуваним падінням уступити переможцеві. Нарешті, о Королю, хай Тебе це нещастя не хвилює, радше пам’ятай, що й Ти людина, підпорядкована людським перемінам. І ми мусили часто зносити подібну долю, але завжди знову набирали силу. Тому, що Ти такий славний, Королю, військо завжди будеш мати! Наш цісар Тобі свято обіцяє свою підтримку».

Між тим привезли кавуни з сухарями, родзинками та іншими земними плодами й продуктами, до яких, коли збігались шведи, прибіг і я. А тому, як пан Дюбен пообіцяв, що я буду між першими, котрі матимуть приступ до сухарів, шведські офіцери – дані туркам на допомогу, щоб їх напористі голодні вояки не скинули до води – зробили мені місце. Подаючи один таляр, взяв я з турецької руки шість сухарів, з котрих кожний своєю вагою дорівнював одній лібрі. Багато шведів, змучених семиденним голодом, за золоті гроші й таляри, добровільно кидані на турецьке судно, діставали ледве два чи три сухарі. Так пройшов день 17 липня.

Наступного дня, 18 липня, король, повідомлений про наближення великої кількості ворогів, дав надвечір наказ до скорого переходу. Згадавши недавню небезпеку й утративши надію на поміч шведських офіцерів, я відвідав короля й стисло оповів йому про свою смертельну небезпеку під час переправи через Дніпро. Найпокірніше просив я у короля забезпечити мені місце між його вояками, що мали переправитись через ріку. Його Величність відповів, що виконає моє прохання і своїм командним голосом наказав панові двірному майстрові Дюбену знайти мені місце між першими.

Весело поспішаємо з гори, на котрій ми близько королівського фаетона під голим небом без жодної тіні вже третій день відпочивали. Навколо не було ніякого дерева або якихось полін, крім дрібних трісок, що їх з усіх сторін зносили для потреб королівської кухні. За всю нашу дорогу через пусті степи ми не побачили жодного дерева, хіба на дві-три верби, що росли при мочаристих місцях, про що вже говорилось. Сюди мандрівники мусять дерево возити з собою або розкладати вогонь з висушеного очерету, що рясно росте при згаданих водах.

Коли ми наближались до Бугу, зустрічали людей, які пропонували нам за невелику ціну добре вино. Вповні ним відсвіжені, без затримки одержуємо дозвіл сісти на судно, кероване п’ятнадцятьма особами. Воно могло взяти 30–40 наших вояків. Щонайменше цілу годину возились на ньому, аж доки не доїхали до протилежного берега.

Ріка Буг бере свій початок на сусідньому Поділлі, де теж вона частково протікає. Вона дуже побільшується притоками, що вельми часто до неї вливаються та густо ділять рівнину цієї країни. В деяких місцях видно, що вона така велика, як у своїй морській дельті. Треба сказати, що своєю шириною вона далеко перевищує Дунай і Дніпро, з яким вона спільно вливається до Чорного моря.

…В Очакові ми мали трунок, званий нардєнки, який я випив жадібніше, ніж вино, яке було вогненно-червоне й липке. Цей напій трохи розріджував травлення і був зроблений з малої кількості вина, розбавленого водою, і з якогось домішаного екстракту.

Наступного дня 21 липня, що на нього припала восьма неділя після Трійці, поспішали ми з міста до табору, який король Карло розташував на морському березі, за милю звідси. При першому наближенні до табору зачули ми, що король Карло, який дотепер довіряв своє здоров’я доктору медицини Скраґему, за таємними даними покутував за погіршення хвороби, спричинене недавньою химерною їздою на коні біля Полтави. Ця недуга тепер перейшла до гарячкового приступу. Приймаючи святе причастя для спасіння душі та втихомирення свого сумління, король вже готувався до смерті.

І справді, крім хвороби тіла королівську думку непокоїла згадка про полтавську поразку, а також сумнівна вірність і зрада турків, яких можна було купити за кишенькові вояцькі гроші. Властиво, очаківський баша, вшанований подарунками і всіма почестями короля Карла, був запідозрений, що його підкупив ворог, щоб якийсь час перешкоджав шведам у переході. Тому шведи аж до третього вечора очікували судно, бо ж не могли протягом ночі й половини дня всі перейти Буг. На четвертий день після свого приходу до перевозу, тобто 19 липня, вони були знищені наступаючими московськими військами, ставши частково жертвою смерті, а частково здобиччю ворога. Кажуть, що загинуло їх тут біля п’яти сотень, між котрими були й козаки, які добре знали, що їм пощади не буде. Вони чинили опір усім своїм умінням і захищалися аж до смерті.

Нарешті 25 липня, коли зійшло сонце, рушили ми в напрямі Очакова. Наша компанія збільшилась багатьма купцями і вантажем. Очаків лежить біля Чорного моря. З півночі він має замок, округлений валом і оточений стрімкими вежами. Саме в цей час його укріплювали новим валом з непаленої цегли. Рів наповнюється водою, веденою з моря, сюди приходять жителі випорожнити свій шлунок, не маючи іншого місця, яке б слугувало для цієї потреби.

В Очакові мешкають волохи, татари, греки й особливо турки, що продають різний товар, головно імбир, спеції, фіґи, інжир, каштани, добірні лісові горішки, тютюн і турецькі лляні полотна. Тут ми побачили турків, що замішують тісто, печуть хліб і займаються іншими домашніми справами. Вони мають червоні клобуки, скріплені вкладеною бавовною. Їх майже до самого верху обмотує довга біла смужка. Величніші турки носять туніки, що сягають аж до п’ят, півторастопові чоботи, що над ними звисають криві шаблі, обмотані стрічками. Яничари, одначе, носять короткі одежі. Деякі мають руки голі аж до плеч, інші аж до ліктів. Також і ноги мають вони голі аж до колін, використовуючи для їзди чоботи, для прогулянки – сандалі або черевики, підбиті підошвою і скріплені ремінцем. Їх можна скинути з ніг без жодного зусилля, коли лише захочеться. Бачили ми також цілком голих, що закривають сороміцьке підв’язкою. Одні й другі були подібні до абіссинців.

Король Карло, обійшовши місто, рушив у напрямку Бендер і після сімох зупинок дійшов 31 липня до бендерської території.

За королівським військом тяглося безліч возів, одні з яких були завантажені вином, котре турки називали «череп», другі – нардєнками, треті – яблуками, грушами, кавунами, деякі також паленкою та іншими речами, що їх – за стоянки – турки і мешканці цих країн, татари, розвозили з великим гармидером. Один з них кричав: «Череп, череп, череп!» Другий: «Горілка добра! Горілка добра!», тобто добра паленка. Третій, торгуючий молоком, викрикував: «Молоко, молоко, молоко!» Четвертий – «Нардєнки добрі, добрі!» і т. д.

З села Суклея король Карло нарешті 3 серпня наблизився до Бендер, де його прийняв баша зі своїм пишним супроводом і сальвами тридцяти середніх гармат. Але король, одначе, до міста не вступив і не перейшов Дністер. Він розташував табір на березі Дністра, на віддалі четвертини милі від міста. Турки й татари своїми навантаженими возами витворили вулиці не тільки в цьому селі, а й на цих берегах. Прихід шведів вони використали для своєї вигідної торгівлі.

Бендерський баша дав шведській Королівській Величності пишне шатро, навколо якого були ще й інші, де зупинились турецькі офіцери й купці. Інші вояки, що проходили, готували собі житла проти негоди у возах, звозячи з усіх боків траву. Не могли позбутися сонячної жари, яка вже з початку червня постійно припікала землю, і мешканці цих країв.

…Між тим король, переправивши свої війська через Дністер, розташував табір біля самого передмістя, а 6 серпня за шведським календарем відсвяткував день покаяння…»

Далі автор занотує, що «Карло рахував шведсько-козацьке військо і роздавав військову платню, бачачи, що багато вояків у біді…»

На цьому, власне, й уривається щоденник Даніела Крмана, що розповідає про втечу шведів Карла XII та козаків Мазепи від Полтави до Бендер за маршрутом Нові Санжари, Білики, Кобеляки, Переволочна, Дике поле [18], Очаків, Бендери… Як уже мовилось, не близький світ.

Але, як був переконаний Карл XII, краще смерть у турок, аніж полон у московитів… Що ж, Його Величності було, як кажуть, видніше.

Полтавська битва стала своєрідним Рубіконом, перейшовши який, українці все втратили у тодішніх визвольних рухах за незалежність своєї Батьківщини на довгі й тяжкі кріпацькі століття.