Розділ «Частина третя»

– Панове, панове… Що воно десь… дзвенить і калатає? Десь б’є дзвін… По кому він б’є?

Мазепа думаючи своє, механічно відповів:

– Здається, хтось із поетів зауважив: не питай, по кому б’є дзвін. Він б’є й по тобі також.

Карл XII був не лише поранений, а й морально зломлений.

Єдине, що в ті дні утішало – хоч якось – Його Величність, це згадка про 1700 рік, бій шведів з московитами під Нарвою. Тоді 8 тисяч шведів упень розгромили майже сорокатисячне військо і захопили 145 гармат. Цар Петро втікав охоплений панікою, так утікав, що й шпагу свою царську загубив.

На знак тієї вражаючої перемоги шведи випустили медаль, на якій зобразили втікаючого Петра з написом: «Утік геть, плакався гірко».

І все ж його теж охопив розпач і відчай. Він щось вигукував, але його ніхто вже не слухав. Короля насильно винесли з поля бою і посадили в карету. Він ще запитав про долю деяких своїх наближених. Йому відповіли: вони потрапили в полон.

– А-а… головнокомандувач армією фельдмаршал Реншільд? Прем’єр-міністр Швеції граф Піпер? Генерали? Де хоч генерали?

Його Величності відповіли: всі названі ним особи і генерали теж у полоні у росіян…

– Ганьба! Яка ганьба!..

Вигукуючи так, король велів гнати коней чвалом, так швидко, як тільки витримає карета. Чи принаймні її колеса. Додав при цьому:

– Якщо всі в полоні, то краще померти у турок. Уперед!..

Всі розуміли: втеча – єдина реальна можливість для короля уникнути полону. Його величність озирався, вертів головою навсібіч і щось безладно вигукував – полону він боявся дужче смерті. Полягти на полі бою це… це ще може принести славу, полон – ганьба. Краще втеча. Що її потім можна буде назвати всього лише відступом.

І тут виявилося, що біля шведського короля майже немає шведських вояків. Чи загинули всі чи розбіглися перед загрозою полону…

– Ваша Величносте, – наперед ступив Мазепа. – Мої козаки до ваших послуг. Вони швидше трупом ляжуть, аніж оддадуть вашу величність московитам.

– О, Мазепа, я цього не забуду!..

Виділений гетьманом загін запорожців числом триста козаків поклявся зберегти життя Його Величності, благополучно довезти його до Дніпра і переправити на той бік, перейти Дике Поле і подолати кордони володінь турецького султана…

Втеча була тяжкою і небезпечною. Десь під вечір за втікачами кинулася навздогін російська кіннота на свіжих, не стомлених конях.

У них вже були трофеї: Київський драгунський полк вихвалявся здобутими в бою сімома прапорами, срібними литаврами і навіть носилками з королівською постіллю, на якій знаходився поранений Карл XII під час бою.

А ось солдати Київського піхотного полку захопили в полон цілий батальйон шведських вояків – разом з його командиром. Про головнокомандувача армією короля фельдмаршала Реншільда, графа Піпера і дев’ятьох генералів, теж захоплених у полон, росіяни трубили чи не на кожному кроці… І це добивало морально зломлених вояків короля, який чимдуж курів до Дніпра. І далі, далі в Дике, чи яке там поле… Хоч і до дідька в зуби, аби лишень пошвидше втекти од ворожої кінноти…