Розділ «Частина третя»

Марно потеряти?»

Намугикував пісню, що хтозна-звідки взялася, сама набилася в його душу і він вже не міг її позбутися, і шведи, а в першу чергу Карл XII, з подивом на нього дивилися – така біда прийшла, а гетьман…

Гетьман співає. Знайшов нагоду. А гетьман не співав, пісня сама в душі бриніла й бриніла, зривалася з його уст, як він спостерігав за вже безладним відступом вояків короля, пісня про славного-преславного полковника Нечая:

Ой погляне козак Нечай

За тихії води —

Їде ляхів сорок тисяч

Хорошої вроди.

Гей, молоді козаченьки,

Котрий буде в місті,

Поклоніться матусеньці,

Нещасній невісті.

Нехай вона, нехай плаче,

А вже не виплаче, —

Ой над сином, над Нечаєм

Чорний ворон кряче.

І тоді вперше гетьманові здалося – а, мабуть, воно так і було: чорний ворон кряче вже й над ним…

І потім запишуть в аннали історії: шведська армія почала відступати спочатку в певному порядку, але незабаром солдати рятувалися безладною втечею, що закінчувалася для них, як правило, полоном.

В офіційному звіті царського керівництва це так мальовничо-насмішкувато (писали ж бо переможці) подано:

«Пани шведи скоро хребет свій показали, і від наших військ з такою хоробрістю втікала вся неприятелька армія (за малими втратами наших військ, що при тому найбільш дивно), як кавалерія, так і інфантерія, вельми відкинута так, що шведське військо ані разу потім не зупинилось, а без зупинки нашими шпагами, багнетами і піками колото, і навіть до лісу, що був поблизу, гнане і бите».

Король хапався за голову: