Розділ «Частина друга»

Тим часом гетьман, довідавшись від своїх людей у Москві, що Кочубей пише на нього доноси, нарешті застеріг генерального суддю:

– Пане Василю, як казали ще любомудри-євангелісти, немає нічого таємного, що не стало б явним. Твоя таємниця, пане Василю і мій куме, стала явною. Щодо твоїх послань цареві: що я, гетьман Мазепа, мовляв, і такий, і сякий. І збирався ледь чи не Петра турнути з трону, щоби самому на його місце сісти… Почекай і помовч. Та слухай, що я тобі ще казатиму. Ми все ж таки з тобою куми. Мовби друзі і товариші. Та й Україна у нас одна-однісінька. До всього ж ти батько Мотрі, без якої мені й світ не милий. Отямся, пане Василю, облиш свої писання до царя. Бо як би чого… Хто цареві потай пише, той може й сам постраждати. Скаже цар, що ти ганьбиш імперію і – хана тобі! Поки розберуться, ти й голови можеш позбутися. А вона в тебе, як я певний, одна. Тож схаменися. Гетьманом тобі не бути… Давай, як і перше, діяти спільно і для України. Ти залишаєш свої доноси, а я вдав, що нічого не знав, і будемо й далі для України трудитися.

– Про ту, що вивела чаєнят при битій дорозі, як то ти, пане Іване, у пісні своїй написав?

– Про ту, пане генеральний, про ту. Треба все нам робити, аби врятувати чаєнят. А для цього маємо триматися разом. Цар далеко, а Україна… Україна навколо нас і з нами. Маємо щось для неї робити. Гаразд? Тоді вважай, Василю, що ти на мене нічого не писав, а я тобі нічого не казав. А я до тебе з Любою, кумасею своєю, сьогодні загляну. Посидимо, поспіваємо, пожуримось. Вип’ємо за мир між нами. І, як кажуть, за дружбу… Ти чуєш, куме мій Василю?

Пан Кочубей завжди слухав, що інші кажуть, і слухав з насторогою, а тут пропустив сказане Мазепою мимо вух – як він потім каятиметься. Але мудрі давно підмітили: каяття може бути, а ось вороття не буде…

Донос – таємно подані відомості владі (чи керівним особам) про злочин, а здебільшого це звинувачення когось у чомусь. У просторіччі це називалося «доносити у вуха». Донощик неодмінно щось мав із свого доносу, це й був головний мотив, як нині в судах кажуть, у написанні такого доносу, що ставав здебільшого пасквілем.

Таємний донос – без підпису донощика не викликав довіри і приписувався ворожим почуттям (мстивістю, заздрістю тощо) донощика. Різко негативне ставлення до доносів було в римському праві. Але вже в Середньовіччі за часів інквізиції доноси громадян на громадян, ближнього на ближнього із звинуваченням їх у злочинах вельми схвалювалися і були чи не головним документом при винесенні вироків. Кожний донос закінчувався для того, на кого він писався, себто на жертву, вельми і вельми печально та сумно.

Наприкінці ХVIII сторіччя виникли протести проти того значення, що надавалося доносам. Гаетано Філанджіері у своєму знаменитому творі «Наука про законодавство» запропонував ухвалити правило: кожний донос офіційні органи мають залишати без уваги. У відповідь піднявся чи не ґвалт, прихильники доносів заявляли, що доносити про злочини є обов’язком кожного громадянина, інакше «будуть випадки приховування чималої кількості злочинів». Французьке законодавство 1791 року постановило: громадянський донос є обов’язковим для громадян. (Постанова революційного законодавства збереглася і в сучасному французькому праві.)

У російському праві – часів імперії – наголошувалось, що доносителем не може бути особа, позбавлена станових прав, заборонялося приймати доноси від дітей на батьків, від прикажчика на хазяїна, якому він не дав звіту про справи, за винятком доносів про злочини державні. Якщо донос не мав доказів вини того, на кого він був написаний, його не брали до уваги, але – не вмер Данило, – записували до протоколу «для ведома впредь».

Пізніше в російському праві буде зафіксовано пункт: тільки тоді за доносом починається слідство, коли доноситель був очевидцем «преступного деяния». По безіменним доносам слідство не робилося, але такі доноси могли слугувати причиною «к полицейскому розыску или дознанию, могущему в свою очередь повести к следствию».

Донощиків завжди в усі часи і в усіх суспільних класах і станах зневажали, як щось бридке і недостойне порядної людини, якій після такого випадку ніхто й руки вже не подавав…

Історія знає лише один випадок у світовій практиці, коли донощик довгий час був у славі й фаворі за свій наклеп, з нього закликали брати приклад, його славили-прославляли, про нього писали книги, знімали фільми, ставили йому пам’ятники, його ім’ям називали піонерські загони і так далі, і так далі, в тому самому дусі.

Звичайно ж, це був він, державний донощик-герой, знаменитий свого часу Павлик Морозов, який доніс владі на свого батька, за що той і був знищений як ворог радянської влади. Влада часів СРСР всіляко піднімала на котурни малолітнього донощика, славила його як героя і закликала дітей брати з нього приклад – та й не тільки дітей.

І хоч сьогодні доноси не схвалюють, та вони, залишаючись бридкими й недостойними порядної і чесної людини, все ж існують.

За даними – ясно, що архісекретними, – НКВС часів Берії – Сталіна в СРСР були мільйони донощиків – мільйони їхніх жертв у кращому разі опинялися в таборах (частина – в підвалах НКВС, де їх розстрілювали в потилицю). Доносів ніхто не перевіряв. Надійшов «сигнал» на громадянина Н., приміром, – громадян Н. на основі того доносу відразу ж піддавався жорстоким репресіям і здебільшого втрачав не лише добре ім’я, а й життя.

Коли нацисти прийшли до влади в Німеччині у 1933 році, вони самі були вражені тією хвилею доносів, що буквально захлеснула їх. Гітлер навіть скаржився міністру юстиції «третього рейха» на те, що донощики і різні стукачі «дезорганізовують роботу нової влади». І навіть було з’явився циркуляр: «Покласти край доносам, тому що це явище недостойне німецького народу і націонал-соціалістичної держави». Але з часом влада висловилася проти ліквідації «інституту доносів», вони були визнані як такі, що вкрай необхідні німецькому народові і націонал-соціалістичній державі.

Сьогодні доносительство продовжує залишатися справою зовсім не стидною. Колись була російська поговірка: «Доносчику – первый кнут», але її вже давно замінила інша: «Лучше стучать, чем перестукиваться» (у тюрмі за недоносительство). Чекістський телефон, по якому громадяни можуть донести, зберігаючи свою анонімність, і сьогодні не затихає.

Повідомляти «по інстанціях» люблять і німці, й американці, й австралійці – особливо про незаконно припарковану машину сусіда…

«Білоруська ділова газета» якось повідомила про те, що платними інформаторами мають стати всі мешканці Пружанського району Брестської області. За повідомлення про осіб, які нелегально переходять кордон (це не шпигуни, а так звані «човникарі», котрі намагаються уникнути поборів), жителі місцевих сіл будуть нагороджуватися не тільки почесними грамотами, але й грошовими преміями в розмірі двох мінімальних зарплат. А ті, хто особливо відзначиться, отримають пільгові путівки в санаторії та будинки відпочинку.

Сьогодні доносительство – норма життя індустріального суспільства – хоч «капіталістичного, хоч соціалістичного». Там, де є держава, будуть і доноси. В США, наприклад, існують законодавчі механізми заохочення інформаторів, вони отримують значні суми. Донощики («whistleblowing») перебувають під охороною закону, і будь-які погрози щодо них, ущемлення або порушення прав з помсти й за доносительство суворо караються законом.