Розділ «Частина друга»

Іскра Іван Якович, козацький полковник, брав участь у змові проти гетьмана І. Виговського – це найбільше досягнення його воєнної кебети. Їздив до Москви з доносом на свого гетьмана, аби повідомити царський уряд – і таки повідомив! – про підготовку Виговським антимосковського повстання, мовляв, гетьман все робить, аби здобути Україні волю і вирвати її «з царського ярма». Разом з кошовим отаманом Запорозької Січі І. Сірком та іншими організував на Лівобережній Україні заколот, за радянською історіографією, «народне повстання» – проти того самого Виговського та його спроби здобути Україні волю. Але як ти її здобудеш, коли свої старшини тебе ж і продають, аби у визискувачів батьківщини відхопити за це блага та вищі чини й посади. Забитий у сутичці, безславно.

І нарешті третій Іскра, Іван Іванович. Теж полковник і теж прославився як донощик. За прислужництво Росії на шкоду Україні Мазепа позбавив його полковницького звання. Він і затаїв проти гетьмана злобу. На ґрунті особистої ненависті до Мазепи вступив у супрягу з генеральним суддею Василем Кочубеєм, свояком своїм, покірно підписував ті доноси, що їх писав і до царя відсилав генеральний суддя.

Служив Кочубею вірно. За це йому Кочубей обіцяв (за завішеними вікнами і за карафкою оковитої):

– Як скинемо Мазепу, а ми його турнемо під зад ногою, в цьому я певний, так ось, як вирвемо в нього за допомогою царя булаву, я стану гетьманом, а ти, Йване, як будеш мені вірно служити, посядеш моє місце.

– Генерального судді? – аж схоплювався Іскра, колишній полковник.

– Тсс!.. Не галасуй передчасно, бо й стіни мають вуха. Підписуй, що я на Мазепу написав, і місце генерального судді – твоє. Тільки щоб діяв зі мною в супрязі, без мене – ані кроку!

Разом з Кочубеєм його й буде схоплено з наказу Петра I.

– Щось ти не те, пане Василю, цареві в супліці своїй, яку я здуру підписав, та нашкрябав. Нас мали б посадити на вищі посади, а нас чогось посадили в хурдигу.

– Терпи, козаче, отаманом будеш, – буркнув Кочубей, бо й сам спершу не міг збагнути, що це з ним затіяв цар. Хотів як краще, а що вийшло – в хурдигу запроторили – а бий тебе коцюба!

А все тому так вийшло, що Москва, як зазвичай, не повірила черговим доносам і Петро І, в свою чергу, теж не повірив донощикам, адже вважав Мазепу своїм ледь чи не другом, який для нього, для Петра І, тримає в ярмі Малоросію і швидко й точно виконує будь-які його накази. Та й не зважиться Мазепа проти нього щось там затіяти, як нашкрябали в своєму доносі ті малороси, адже тоді він втратить булаву, а вона для нього – найдорожча у світі. Хто хоч раз побував з булавою, той лусне, а все робитиме, аби її не випустити з рук. При булаві ти – цар і бог. Навіть якщо над тобою є інший, вищий цар. Заради булави Мазепа все стерпить – навіть особисту образу. Так був певний Петро І і на цій підставі вірив гетьману…

А що доноси прийшли, так ці… малороси таки й справді… малі роси. Тільки тим і зайняті, що заздрять один одному, підніжки один одному влаштовують та один на одного до Москви супліки пишуть.

І Петро І, не дочитавши до кінця донесення Кочубея та Іскри на ходу цибаючи, звелів канцлеру Головкіну:

– Цих… Кочубея та Іскру – на цугундер! Візьміть під варту й дізнайтесь, що там у них в Малоросії чиниться? По чиєму намовлянню вони пишуть на свого гетьмана? Не панькатись – для нас малоросів вистачить. Раз-два і коли що – у розхід!

Канцлер Головкін у свою чергу велів своєму довіреному чиновнику Шафірову:

– Кочубея та Іскру – взять! Дізнатися, який враг намовляє їх писати на свого гетьмана. Не панькатись! Раз-два і коли що – у розход! Але спершу дізнатися, хто їх намовляє писати і з якою метою. Не церемонитись! Особисто мені доповісти. Затямте: його величність довіряє гетьману Мазеві. Доноси на нього – то чиясь ворожа рука строчить.

Пізніше про Шафірова Петра Павловича писатимуть в історії: державний діяч і дипломат, дійсний тайний радник, віце-канцлер, сподвижник Петра I, барон, а тоді…

Тоді він був просто онуком смоленського купця-єврея, який прийняв хрещення разом зі своїми дітьми у 1657 році. Батько Шафірова Павло Пилипович був привезений до Москви, де завдяки знанням іноземних мов був узятий на службу до Посольського наказу. Одночасно Шафіров служив і перекладачем Посольського наказу, ще й встигав займатися в Москві торгівлею. Цар Федір Олексійович подарував йому дворянство. Петро Павлович отримав всебічну освіту, вивчив французьку, німецьку, польську, голландську мови, латину, а пізніше вивчив ще й італійську мову. Такі багаті знання Шафірова, уміння вести дипломатичні переговори були помічені Петром І, який і наблизив його до себе. Шафіров займався не лише перекладом офіційних паперів, але й книг з різних галузей знань. Супроводжував Петра І під час великого посольства до Західної Європи, де й звернув на себе увагу Головкіна. Петро І почав висовувати Шафірова, давав йому відповідальні доручення і невдовзі зробив його одним із своїх помічників. Він незмінно брав участь у переговорах з різними країнами у Москві. Зокрема, й при складанні договору між Росією та Польщею про спільні дії проти Швеції.

З 1703 року Шафіров – тайний секретар канцлера Головкіна, водночас залишаючись при канцелярії Петра І. Супроводжував його в різних поїздках, а з 1706 року йому було доручено керівництво Посольським наказом, за відсутності царя він навіть вів переговори з іноземними послами під час Північної війни. Перебуватиме при цареві і під час Полтавської битви, невдовзі буде пожалуваний в тайні радники та ощасливлений посадою віце-канцлера. А в 1710 році на іменини Петра I Шафіров буде пожалуваний російським бароном, отримає звання генерал-поштмейстера і з 1709 року керуватиме поштовим відомством.

Ще не було такого завдання, що його б не виконав Шафіров Петро Павлович, улюбленець царя Петра і канцлера Головкіна. Тож і наказ не церемонитися з генеральним суддею Малоросії Кочубеєм та з полтавським полковником Іваном Іскрою, авторами доносів, Петро Павлович виконав швидко, чітко і якісно. Дав команду заарештувати донощиків, доставити їх до Москви, а вже в Першопрестольній з ними не церемонитись – немає коли баляндраси розводити – наказ його величності. Донощиків – на дибу! Мордувати, катувати й мучити доти, доки не зізнаються, хто їх намовив писати супліки на гетьмана Мазепу…

Для початку вирішили донощиків – щоб не воловодитися з тортурами, – просто пристрахати. Привезених до Москви і вже добряче побитих, не даючи їм і оговтатись, потягли в підземелля, де була ціла виставка знарядь тортур. І в першу чергу підвели до диби. Популярно пояснили, що сіє таке.