Розділ «Частина друга»

«Моє серце коханоє!

Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю, ще нікого на світі не любив так. Моє б тобі щастя й радість. Нехай би їхала, да жила у мене; тілько ж я уважив, який конець з того може бути, при такій злості й заїдливості твоїх родичів. Прошу, моя любенька, не одмінися ні в чім, яко ж не поєднократ слово своє і рученьку давала, а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

Чому Кочубеї так уперто стояли на своєму? Чи не тому, що, знаючи про наміри Мазепи, задумали, скинувши його, посісти гетьманське місце?

У прагненні досягти своєї мети вони навіть не порахувалися з почуттями власної доньки.

Але не все було просто у їхніх стосунках. Бо складалися вони у двох площинах. Одна про людське око – не гоже на людях генеральному судді гризтися з гетьманом, а друга, справжня, реальна, була прихованою – від все того ж людського ока. А назовні виставлялася буцімто дружба, тим більше вона все ж колись була між двома сімействами кумів. А куми, як відомо, це свої, майже родаки.

Але одне Василя Леонтійовича постійно гнітило: як він не старався, та кум Мазепа завжди був попереду. Може, іноді на крок-другий, але незмінно попереду. Тут вже Кочубей як не старався, а не міг ані наздогнати кума, ані випередити його, бодай теж на крок-другий.

Слава Всевишньому, Мазепа хоч і був попереду, але носа перед кумами ніколи не задирав, не вдавався до пихи, завжди чемно підкреслював: він і Кочубеї – рівні. І на тім спасибі.

Та якби Микола Васильович Гоголь жив у ті часи, то неодмінно написав повість про те, як посварилися… Ні, не Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, а Василь Леонтійович Кочубей з Іваном Степановичем Мазепою – ото була б повість! Всім повістям повість! Але…

Не будемо квапитись. Спочатку в них була дружба. Не якась там нерозлийвода, та загалом пристойна.

Не тільки Василь Кочубей, а й все його сімейство з усіма родаками завжди було в добрих стосунках з Іваном Мазепою. Навіть якийсь час у дружбі. Навіть після «романтичної» втечі Мотрі до Мазепи, їхня дружба ще тривала й далі. Принаймні про людське око.

Але хоч як би там було, а Кочубеї завжди поважали Івана Мазепу і вважали його ледь чи не своїм родаком. Ще коли обидва служили при гетьманах Дорошенку та Самойловичу, вони вже тоді були друзями.

А як Іван Степанович став гетьманом та висвятив Кочубея в генеральні судді, дружба їхня – особливо з боку Василя Леонтійовича – ще більш зміцніла, і Василь Леонтійович тоді вважав за честь служити під булавою Мазепи – іншого шляху для служіння не бачив.

Як генеральний суддя Василь Леонтійович був першим серед наближених гетьмана, входив до вузького кола його довірених осіб державної, як казали, величі, завжди світився у гетьмана на різних посиденьках та гулянках. І в Батурині, і в Гончарівцях, а серед бенкетуючих чи тих, хто збирався в дружнє коло, був неодмінно першим і неодмінно сидів по праву руку гетьмана.

Зі свого боку, гетьман часто бував на таких гульках-посиденьках у Кочубея, бувало, вів з ним задушевні бесіди, навіть іноді аж відверті, не крився од нього, бо вважав Кочубея за свого товариша й однодумця. До всього – вони поставали ще й кумами, гетьман хрестив молодшу доньку свого генерального судді, і тому вони були якийсь час наче брати.

Коли ж гетьман вирушав у похід, а таке траплялося часом і по кілька разів на рік, то незмінно залишав Кочубея в Батурині замість себе наказним гетьманом. Був такий інститут. Наказний – особа, яка кимось (монархом, урядом) призначена на керівну посаду тимчасово.

Василь Кочубей не за якісь такі заслуги, а виключно дякуючи своїй посаді – генеральний суддя – не раз тимчасово заступав гетьмана, виконуючи обов’язки наказного – на час відсутності Мазепи. І оте – на час відсутності гетьмана, себто гетьман, але наказний, тимчасовий, – все дужче й дужче муляло і прямо шкрябало все єство Кочубея. Чому це він мусить бути всього лише тимчасовим гетьманом, коли має всі підстави стати справжнім – постійним гетьманом. Хотілося стати постійним.

Бачила в потаємних мріях, що вже ставали явними, себе гетьманшею і його дружина Любов Федорівна. Вона теж була переконана: наказний – це добре, це все ж таки повага до її чоловіка, це друга особа – бодай і тимчасова в державі. Дуже добре, міркувала Любов Федорівна, але як не крути, а бути першою ще краще.

Любов Федорівна хотіла бути жоною справжнього гетьмана. І Василеві Леонтійовичу страшенно хотілося бути першим, а Любові Федорівні – першою жінкою України. Царицею, так би мовити.

Ось це потаємне бажання, ця сверблячка стати йому гетьманом, а жоні гетьманшею і вирвалося назовні, коли їхня дочка Мотря, не подумавши як слід і гарненько, серед ночі раптом побігла до Мазепи. Кочубеї, теж не подумавши як слід, наробили в Батурині «ґвалту».

З доносу Василя Кочубея на гетьмана видно, що почуття дочки до Мазепи він трактував як «чародіяніє», від якого дочка, мовляв, «возбісилася і побігла до Мазепи», що й на батька та матір «плевала».