Розділ «Частина друга»

– Підписуйся!

– Та воно ж… якось… – знітився чоловік, але переконати жону в тому, що вона задумала – годі було й пробувати.

– У тебе що – лою в голові катма?! А як ще цар знатиме, хто його застерігає від проявів Мазепи? Як знатиме, хто йому доносить? Га? Кому він має щедро і по-царському віддячити за усердіє, га? Як підпису не буде, га? Ти про це подумав?

– Та воно…

– Підписуй, це я тобі кажу! А я все знаю. Пиши й донось! На Мазепу клятого. Бо ти не донесеш на Мазепу, Мазепа на тебе донесе. А він злий на нас, що Мотрі йому не віддаємо. То краще, як ти його випередиш.

У словах жони був резон. Бо донос – се таке діло. Ти не донесеш, на тебе донесуть. Ти пожалієш, тебе не пожаліють, от і дадуть тобі по мармизі. То краще, тут Любочка має рацію, – краще, якщо ти донесеш.

І ще в Любові Федорівни були незаперечні докази.

– А раптом… раптом цар захоче донощика нагородити, га? За вірну службу. Га? Мазепу виженуть втришия, а ти лишишся без царської ласки. Тож підписуйся. Так і так, мовляв, Кочубей Василь Леонтійович власною рукою… Цар-государ прочитає твою супліку та як гаркне (Кочубей аж здригнувся), як га-аркне: а подать сюди цього Кочубея!..

– Ти… що мелеш? – чоловік позадкував.

– Подать сюди Кочубея! – повторила Любов Федорівна. – Подадуть тебе до царя-батюшки, а цар-батюшка оп’ять як га-аркне (Кочубей знову здригнувся): забрати в Мазепи орден Андрія Первозванного та вручить його Кочубею за вірну службу. А заодно й булаву в зрадника Мазепи відібрати і вірному Кочубею її вручити!..

І Кочубей повірив дружині, як звик їй вірити все життя. Правду жонка рече. Царі люблять, коли піддані доносять їм на підданих. А доносу, як один казав, немає зносу… Тож треба підписати супліку, аби нагороди не втеряти… Бо цар, прочитавши донесення, як гаркне: а подать сюди Кочубея!..

Петро І й справді гаркне:

– А подать сюди цього… Кочубея!

Кочубея подадуть цареві, як на блюді, але… Але тут Любов Федорівна щось недопетрала – подадуть Кочубея не для нагороди за «усердіє»…

(Любов Федорівна потім заламуватиме руки, голоситиме, що муж не так сприйняв її пораду, тому й погорів, але діло, як кажуть, було зроблене.)

Без царя в голові…

Це наче про нього, про Івана Іскру сказано – круто, але справедливо. Він справді був несамостійним, ба навіть, недалеким…

– У цього Іскри та немає іскри Божої в голові, а заодно й кебети чи лою, – як сказав хтось про полтавського полковника Івана Іскру, і наче у воду подивився. Він і головою наклав – через свою безталанність (а це, якщо чоловік безталанний – надовго). Все, за що не брався, у нього йшло навскоси і йому ж самому на шкоду. А ще не таланило йому через роздуте владолюбство. З пересічних козаків пан Іван вибився в козацькі полковники, хоч вершиною його здібностей була посада сотника, але він вважав, що цього йому замало, тож погнався за більшим (полковницький пернач його вже теж не задовольняв), погнався і втратив усе. Гонитва та закінчилася для нього повним крахом.

З історії українського козацтва знаємо трьох полковників з однаковими прізвищами – Іскра.

Це – Іскра Захар Юрійович, корсунський полковник, один з керівників визвольного руху на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту в кінці XVII – на початку XVIII століття. Згодом (1704) перейшов зі своїм полком на Лівобережжя, обіймав старшинські посади в Стародубському полку і загалом закінчив своє, як він казав, «гостювання в цьому світі» тихо-мирно.