Розділ «Частина друга»

«Його (Мазепи) палке кохання у 65-річному віці («еще нікого на світі не любив так») до юної дівчини можна зрозуміти як потребу самотньої пристрасної поетичної душі, що й у літах не зашкарубла, по-молодечому нуртувала. Мазепа немов зробив виклик світові, власній старості; і його почуття знайшло відлуння у юній душі.

Водночас його намагання поєднати законним способом власну долю з Мотрею сприймалося Кочубеями з осудом, як несерйозний легковажний крок старої впливової людини, до того ж багаторічного друга їхньої сім’ї…» (Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008).

До свого доносу Кочубей додав і листи гетьмана до Мотрі, виставивши їхнє інтимне листування на всезагальний огляд, ще й додав власне звинувачення: нібито Мазепа – звідки він це взяв, – обіцяв його дочці 10 тисяч червоних золотих, тільки б вона вийшла за нього.

Жодних документальних даних про таку щедрість Мазепи немає. Та й бути не могло. Хоч як би Мазепа кохав Мотрю, але 10 тисяч червоних золотих – надто велика сума. Навіть для небідного гетьмана. Та й що то за любов, куплена за золоті? Названа сума – звичайна вигадка Кочубея з намаганням будь-що опорочити гетьмана, а як удасться, то й скинути його з гетьманства. Для цього Василь Леонтійович використав як компромат проти гетьмана листи його до Мотрі.

Почавши, Кочубей вже не міг зупинитися. Та й вірна дружина підштовхувала його: давай, давай, саме час скинути Мазепу з гетьманства і самому гетьманом стати.

А поки що Василь Леонтійович вдавав із себе – лицедій з нього абиякий, – товариша-побратима і доброго сусіда Мазепи. Та Мазепа бачив його наскрізь. В одному з листів до Меншикова писав:

«Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетьманского всегда мне был противный и разные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якіи уже инныи давно, а инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные письма, а будучи писарем енеральным, имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болезни, не всегда могу подписывати листов и универсалов, повидавал был лживые некоторые, под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою, письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул. Потом и в другой раз он же Кочубей, по приказу моему, взят же был в караул в той власне час, як блискій его кревный проклятый Петрик до Орды Крымской передался и великой мятеж в народе малороссійском учинил, о котором были не ложныи свидетели, от полковника Миргородского присланіи, что его он, Кочубей, з Жученком, тестем своим, на тот час бывшим полковником Полтавским, до Сечи и до Крыму выправили…»

Це ж треба! З цього листа ясніше ясного, хто насправді Кочубей Мазепі – «враг» (та ще й «исконный», українською – «споконвічний», «одвічний» – жах.

Здавалось, такому «землекопу», спеціалісту по ровах-підкопах проти когось – не воскресати.

Але, попри всі розходження – політичні та інші, – попри ті «підкопи», гетьман все ж намагався, як і раніше, дружити-товаришувати (такий терпеливий та незлопам’ятний чи що?) зі своїм генеральним суддею, пам’ятаючи, що їм треба й далі служити в уряді і все робити і зробити, аби Україна, нарешті, стала вільною і ніякі сусідні царі чи королі не верховодили нею… Та взаємини їхні, приятелювання-товаришування і навіть кумівство були нетривкими і ось-ось – це Мазепа відчував, – можуть розпастися. Але в такий поворот гетьману не хотілося вірити, хоч факти, як відомо, річ уперта. І все ж Мазепа вкотре дав своєму кумові шанс. Сподівався: врешті-решт, Василь Леонтійович Кочубей схаменеться.

Але Василь Леонтійович Кочубей наданим йому шансом так і не скористався. Навпаки, потік доносів од нього цареві та його вищим чиновникам лише посилився. Здавалось, що аж тепер гетьману – кабиць! Вода камінь довбає, а такі доноси хоч кого задовбають.

За наполяганням жони Кочубей з мандрівним монахом Никанором послав цареві черговий донос на Мазепу. Мовляв, він сякий-такий!.. І хоч конкретики в доносі, що його приніс до Білокам’яної бродячий монах, було мало, все ж над Мазепою – так, на всякий випадок – був улаштований нагляд – а раптом монах приніс правду? Проте як не наглядали за гетьманом, а нічого компрометуючого так і не виявили.

«Не виявили в одному посланні, виявите в другому» – так вирішила Любов Федорівна і в 1708 році змусила чоловіка послати до Першопрестольної друге послання. Про черговий донос на нього Мазепа дізнався швидко, дещо з обережності вжив, але донощиків не зачепив. Це лише розохотило Кочубеїв до подальшої «праці на благо України». Через своїх спільників потаємних – полковника Івана Іскру та священика Святайла – послали охтирському полковнику Осипову новий донос, що був переданий Петру І через київського губернатора князя Д. М. Голіцина. Мовляв, ще в 1706 році гетьман Мазепа повідомляв Кочубея про свої плани відторгнення Малоросії від Росії. (Кочубеї вирішили «копати» глибше і від дочки перейшли чи не до всієї України.)

Ще через рік Кочубей передав новий донос у Москву про все той же намір гетьмана показати Росії дулю з маком.

Доносу не повірили.

Тож із 1708 року генеральний суддя почав доносити в Москву про таємні перемовини гетьмана з Польщею.

Це було серйозне звинувачення, але йому теж не повірили. Мазепа був на хорошому рахунку в Петра Першого. Та й розуміли всі: генеральним суддею помикає його жона Любов Федорівна (він у неї під п’ятою) і підігріває його амбіції на булаву. А Кочубей – сам теж гаряче мріючи про булаву (забувши, що до булави ще треба й голови), як найнявся. Любов Федорівна вже уявляла себе гетьманшею – залишилося зробити ще один натиск, ще…

Від самої лише думки, що не вона стане гетьманшею, а дочка, вийшовши за Мазепу, кидала її у вир боротьби. Василь Леонтійович, розпалений жоною, теж вважав себе ображеним, що не він гетьман, а «якийсь там Maзeпa».

Доноси посилилися й почастішали, як до Василя Кочубея приєднався його свояк, полтавський полковник Іван Іскра. Удвох вони подали цареві супліку про змову Мазепи з польським і шведським королями. Причини, що змусили їх це зробити, були чисто побутово-особисті. Іскра вбив собі в голову, що його молода дружина зраджує йому з Мазепою, тож ревнував її до гетьмана без міри, а фантазія, як відомо, завжди може розгулятися і вийти з берегів… Кочубей ненавидів Москву, але намагався її руками знищити свого суперника, який до всього ж ще й зазіхнув на його шістнадцятилітню дочку.

У своєму доносі генеральний суддя застерігав Петра I: «Гетьман самовільно розпоряджається військовою казною, бере скільки хоче і дарує кому хоче». Це підтверджувала і його жона Любов Федорівна. І чи не прямо вже вимагала обрати її мужа гетьманом України, адже він на цю посаду більш достойніший, аніж якийсь там… якийсь Мазепа!