Розділ «Частина друга»

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучаєть. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала. І з великою сердечною тескницею жду од В. М. відомости, а в яком ділі, сама добре знаєш: прошу теди велце, учини мні скорій одвіт на сеє моє писаннє, моє серденько!

Моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотрононько!

Вперед смерти на себе сподіваюся, ніж такой в серцу Вашом одміни. Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла.

Спомни на остаток любезную нашу бесіду, коли єсь бувала у мене на покою: нехай Бог неправдивого караєть, а я, хоч любишь, хоч не любишь мене, до смерти тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам. Прошу і велце, моє серденько, яким колвек способом обачься зо мною, що маю з В. М. далей чинити: бо юж болш не буду ворогам своїм терпіти, конечне одомщеніє учиню, а якоє сама обачиш.

Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають.

Моя сердечне коханая Мотрононько!

Поклон мой оддаю В. М. моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця книжечку і обручик діяментовий, прошу тоє завдячне прийняти, а мене в любові своєй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привитаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькіє і всі члонки тільця твого біленького, моя любенько кохана!

А було їх значно і значно більше…

Уціліло дванадцять, решта щезла в пітьмі віків. Та й Василь Леонтійович Кочубей міг знищити листи Мотрі, аби приховати любов дочки до гетьмана, а видати все, як гетьманове насильство.

А листи Мотрі Кочубеївни, її письмечка, до гетьмана були. Ті листи, що тоді заново світ білий йому відкрили, і він міг би повторити слова Поета – жаль, що вони були написані через віки. Але – на віки:

Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите…

«Це свідчить про те, що гетьман був людиною високоморальною, – зазначає дослідник Сергій Павленко, автор документальної книги «Загибель Батурина 2 листопада 1708 р.» – він не міг піти проти Бога і проти суспільних звичаїв.

Як видно з листування, плани для законного поєднання двох сердець були. На жаль, їх неможливо було здійснити без батьківського благословення. Історик М. Маркевич у 1843 році опублікував (у перекладі) записку Мотрі Кочубей до Мазепи: «Пусть будет так или не так, но наша любовь не изменится. Пусть накажет Бог несправедливого! А я, хоть любишь, хоть не любишь меня, буду, как обещала, до гроба тебя любить, и не перестану любить от всего сердца, назло врагам моим».

Про цю обіцянку писав і Мазепа: «Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла».

Поривання дівчини до гетьмана жорстоко гасила мати. Мотрю дома не тільки соромили, а й навіть «катували». Про знущання зі своєї обраниці дізнався Мазепа. «Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала», – зазначає він в одному з листів. В іншому він, як видно, змирився з невтішним присудом долі і просить кохану не вдаватися до крайнощів: