Розділ «Частина друга»

Там існує закон по захист доносителів. Він забороняє звільнення, дискримінацію чи інше переслідування по відношенню до особи, яка повідомила про справжнє чи гадане порушення закону. Тому звільнення донощика може потягнути за собою кримінальну відповідальність – отак!

Одне слово, ще раз повторимо: поки існують держави, доти й будуть доноси. А держави існуватимуть завжди, тож завжди існуватимуть і ті, хто явно чи таємно на основі справжніх чи гаданих фактів будуть доносити на ближнього, не несучи за це аніякої відповідальності. Навпаки, їх будуть за це заохочувати – грамотами, грошима, нагородами… Нині Держдума Росії прийняла у 1995 році закон, що гарантує «лицам, сотрудничающим с органами», захист держави і навіть звільнення від кримінальної відповідальності за заслуги «в раскрытии преступлений».

Історія знає лише один випадок, коли донощик сам постраждав від свого доносу на ближнього, опинився за це на пласі і згодом навіки став жертвою мовби того, на кого доносив, а заодно й був проголошений своєрідним героєм!..

Звичайно ж, мова йде про нього, про Василя Леонтійовича Кочубея та про його подільника Івана Іскру…

Доноси на Мазепу йшли чи не постійно. (До речі, перший надійшов ще в 1690 році.) Мазепу звинувачували в пригніченні простих людей, грабіжництві та користолюбстві, що він бере хабарі, «обчищає» казну і всі посади в козацькому війську продає; а ще звинувачували у зраді, в намаганні віддати Україну польським панам. У 1699 році Петрові І донесли, що буцімто Мазепа веде таємні перемови з кримським ханом і т. д., і т. п. Все залежало від буйності фантазії донощиків. Звинувачуючи гетьмана, донощики переборщували, тож Петро І і не надавав особливої уваги тим суплікам, а тому здавалося, що ніщо і ніхто не міг похитнути становище Мазепи, як і довіру до нього царя.

Петро I не вірив донощикам, хоч вони й були в чинах і мали авторитет – генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра. 1 березня 1708 року цар написав своєму канцлеру Головкіну і таємному секретарю Шафірову, що вбачає в діях Кочубея та Іскри тяжкий злочин та ворожі інтриги. Петро І особисто розробив хитрий план, як викрити донощиків у їхній брехні і повідомив Мазепу: він вдасть, що повірив доносу, виманить донощиків для особистої розмови, а насправді щоб схопити їх.

Головкін, приставши на цю гру, написав Кочубею та подякував йому й Іскрі від імені царя за вірність і запросив їх обох – Кочубея та Іскру – прибути до царської ставки, адже справа поважна, треба порадитись і кого обрати новим гетьманом.

Кочубей та Іскра саме тоді перебували в Диканьці. Мазепа, відчувши щось неладне – чи не затіває цар у нього за спиною гру? – послав козаків до Диканьки з велінням схопити генерального суддю та полковника, але ті встигли під носом присланих козаків перебігти в розташування московських військ. З вогню, як кажуть, у полум’я потрапивши.

18 квітня 1708 року до Вітебська, де перебувала тоді похідна канцелярія царя, прибули Кочубей з писарем та слугами, Іскра – з племінником і слугами та кілька старшин з ним. Перші двоє – Кочубей та Іскра – вже були певні: їхня взяла! Не сьогодні-завтра, порадившись з ними, цар велить схопити Мазепу. Новим гетьманом звичайно ж стане Кочубей, а Іскру він призначить генеральним суддею, та й почнуть вони царствувати…

Тим часом цар доручив Головкіну та Шафірову розслідувати справу. Вони були прихильні до Мазепи та й він постарався – щедрі дари їм підніс: якщо цареві було передано 2000 дукатів, то Меншикову – 1000 дукатів і шість великих срібних бутлів, Головкіну теж 1000, Шереметєву – 500 і срібне начиння, Шафірову – 500, князю Долгорукову – 600, секретареві посольського приказу 100 дукатів. Дорогувато це обійшлося Мазепі, але справа була надто серйозною, щоб скупитися на хабарі. Чи то пак, дарунки. Петра І та його наближених треба було задобрювати…

Це згодом і вже за наших днів історики писатимуть десь приблизно так: наприкінці ХVII століття у Росії почала набиратися сили людина, яку пізніше назвуть Петром Першим, Петром Великим. І ось, приймаючи Росію під свій скіпетр, молодий цар-государ 10 вересня 1689 року затребував до себе українське посольство, яке на чолі з Мазепою прибуло до Москви. І – не змовляючись, пишуть історики, – гетьман здобув прихильність Петра І. Петро І – а він не дурень був, – відразу ж розгледів у Мазепі людину високої європейської культури, котра чимало літ провела в країнах Західної Європи, знала кілька європейських мов, володіла першокласною бібліотекою і до всього ж – що було в ті роки рідкістю – був артилерійським спеціалістом вищого класу.

Цар тоді шукав-вишукував нових людей, до них і належав Мазепа. Саме з ними молодий цар збирався творити нову Росію, Російську імперію. До всього ж Іван Мазепа володів чималою чарівністю і міг, як казали, зачарувати будь-кого. Бо ще ж володів вишуканим красномовством, тож легко вписався в оточення царя і став для Петра І «своїм». Таким, якими були тоді в оточенні Петра І Меншиков, Шереметєв, Шафіров, Толстой…

Мазепа вмів не лише гарно говорити і вишукано поводитись, він був умілим організатором, адже створював нові регулярні полки, а на Дніпрі заснував цілу флотилію козацьких «чайок» та «дубків», на яких і відправлявся в пониззя Дніпра, де захопив кілька турецьких і татарських фортець та городків.

Відливав гармати, відкрив кілька друкарень, а молодь із шляхетських сімей посилав на навчання за рубіж, Києво-Могилянську колегію розширив і перетворив її в академію, яка стала рівнею кращим європейським університетам… Багато що на той час для культури встиг зробити Мазепа – працював він у дусі петровських реформ, був не рядовим політиком, володів, як кажуть, міжнародною ситуацією і до його порад досить уважно прислухався Петро I. І цінував його – до речі, Іван Степанович у 1700 році навіть став одним з перших кавалерів вищої нагороди імперії – ордена Андрія Первозванного.

Одне слово, приваблюючи молодого царя своєю європейськістю, освіченістю й широтою політичного світогляду, Мазепа швидко здобув прихильність Петра І і був його довіреною особою і радником – крім усього. Під командуванням Мазепи українські полки брали участь у Кримському військовому поході, в 1695 році Мазепа оволодів Казикерменом, через рік брав участь в облозі і взятті Азова, потім – у Таванських походах. Точно й акуратно виконуючи доручення Петра І, Мазепа остаточно завоював довіру російського царя і заодно й собі розв’язав руки для поширення своєї влади на Правобережжі. Зрештою, влітку 1704 року Мазепа об’єднав під своєю булавою Лівобережну й Правобережну Україну, але васалом Москви він був лише як гетьман першої, тоді ж як у ролі правителя другої залишався самостійним. Саме тоді гетьманська Україна відновилася в тих кордонах, у яких вона існувала за Богдана Хмельницького. Все складалося ніби добре, але… У роки правління Мазепи існувала опозиція – гетьман не користувався особливою любов’ю у селян та козаків, діяв часто на вигоду старшин. Його вважали відданим ставлеником московського царя. Абсолютистські методи правління гетьмана не всім подобалися. До всього ж іще з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного традицією не вельми пристойною стала звичка влаштовувати свої особисті справи за допомогою доносів у Москву – опозиція і явні вороги Мазепи успішно користувалися цим методом.

На гетьмана Івана Мазепу постійно йшли наклепи в Москву – хто-хто, а донощики як ніколи завжди рясно родили в Україні, і їхнє ремесло було добре відпрацьоване.

Генеральний суддя, щоб не дрібнитися, відправив до Петра І донос, що складався з багатьох пунктів. Здається, числом аж 33. Звинувачували гетьмана Мазепу у всіх смертних гріхах, мислимих і немислимих, – але жоден з них, із 33-х, не містив доказів невірності Мазепи Москві. Зрозуміло, що в ставці гетьмана точилися розмови (Василь Кочубей був їхнім свідком, бо й сам піддакував) про хід Північної війни, зважувалися шанси сторін на перемогу, а Кочубей, препильно вислуховуючи ті розмови та мотаючи собі на вус, згодом подав їх, як мотиви зради. А ще в його 33-х пунктах і пунктиках доносу явно відчувався особистий мотив, бажання розправитесь з гетьманом, щоб самому зайняти його посаду.

Тож не дивно, що петиція Кочубея насторожила Петра І і він негадано велів розпочати слідство проти самих донощиків…

Тим більше їхні прізвища значилися в кінці кожного доносу: Кочубей та Іскра. Із зазначенням їхніх чинів і посад.

Правда, Василь Леонтійович з обережності, як би чого не сталося, спершу не збирався підписувати свої «посланія» цареві, але Любов Федорівна наполягла: