Розділ «Частина третя «Успех исключительно оглушительный, в стиле недавних взрывов…» «И глаза ее, огромные, бездонные, с длинными ресницами, так хорошо знакомые нам по кинофильмам с ней, расширяются в испуге…» І вся Росія була у неї закохана…»

– Люби мене, – замислено повторила вона, беручи букетик, і сама в ту мить видалась йому неземною, весняно-голубою (а втім, вона такою і була). – Як гарно звучить: люби-мене…

– Мене, це значить… мене…

– А то ніби я й не здогадалася…

– Цю квітку ліричні малороси так і називають: люби-мене, – прошепотів він віддано й захоплено, правда, з легкою усміхненою зажурою дивився в її виразні, глибокі й безберегі сірі очі, що були для нього цілющими, готовий у ту мить заради неї на все. – Люби мене!.. – чи не вигукнув він благально.

А вона вдавала, що не розуміє його прозорих натяків.

А все тому, що вона…

Вона не любила його…

Чи принаймні вдавала, що не любить його, а сама з відчайдушною рішучістю гамувала в собі почуття до нього, гамувала, пам’ятаючи, що вона заміжня жінка, у неї є чоловік і діти, і любе їй кіно, і цього їй досить – на все життя. Тому й місця йому вже немає – який жаль.

Виходить, що вони всього лише друзі.

Але іншого такого вірного друга, як він, у неї не було, немає – навіть чоловік її в цьому відношенні не йде з ним ні в яке порівняння – і ніколи не буде. Бо ще одного такого друга не може бути.

А він…

Він любив її – ніжно і самовіддано, але…

Його любов була приреченою, безнадійною, а отже, й без взаємності, без відповіді…

«Зачем, зачем на белом свете есть безответная любовь?…» – щемко співають і в наші дні, і співатимуть завжди.

Бо вона, нещаслива любов, любов без взаємності була…

І буде завжди – на жаль…

І нічого тут не вдієш.

«Ах, зачем, зачем на белом свете есть безответная любовь?…»

І в нього була любов без взаємності, нещаслива любов, що була такою… щасливою, як жодна любов у світі! І він був радий такій любові.

«Bipа Холодна – чарівне марево щастя Олександра Вертинського.