Розділ «Частина третя «Успех исключительно оглушительный, в стиле недавних взрывов…» «И глаза ее, огромные, бездонные, с длинными ресницами, так хорошо знакомые нам по кинофильмам с ней, расширяются в испуге…» І вся Росія була у неї закохана…»

– Саме так. Якась загадка. Незбагненна таїна. Її немає, і вона є. І це на екрані того атракціону. А коли б вона працювала в театрі…

– Мені здається, на сцені вона загубилася б. Вона створена саме для цього, як ти кажеш, атракціону. Для кінематографа, який ти не визнаєш мистецтвом і не бачиш за ним майбутнього. Вона – його втілення і породження. Без нього вона ніщо, з ним – королева!

– Жаль, що така… така чарівна – іншого слова не підберу, – актриса віддалася німому, який не сьогодні-завтра накаже довго жити.

– Але який живе і який захоплює у полон все більше й більше підданих імперії!

– Який жаль, що вона витрачає свій божественний талант на якийсь там… якийсь ярмарковий атракціон. Якби вона могла своїм талантом, своїм незвичайним обдаруванням прикрасити театр! А кіно… Кіно – це фокус. Балаган, не більше! Парті де плезір, – вдався до французької. – Прогулянка для розваги.

– А може, це – утіле дульці – приємне з корисним?

– Яка користь від балагана?

– Але на цей, як ти кажеш, балаган натовпом ходять твої чиновники.

– А хто сказав, що в мене кращі у Європі чиновники? Якби вони були такими – як би далеко пішла вперед Росія! Але не про це зараз річ веду. Холодна – божественна. Таїна. Загадка. Навіть не знаєш, чим вона бере в полон, але вона бере… На собі відчув. Неможливо, навіть, коли терпіти не можеш синема – звільнитися від її чар.

– А звільнятися й не треба. Тим більше, в житті їх так мало. Тому хотілось би, щоб кінематограф все ж таки мав майбутнє. Як і Віра Холодна у ньому.

– Гм… – імператор нарешті із задоволенням запалив папіросу, сів за свій стіл, чомусь зітхнув і якийсь час зосереджено курив, насолоджуючись. Знов заговорив:

– Віра Холодна – диво, якого немає і яка насправді є. Як гляне з екрана на тебе своїми великими і глибокими сірими очима, так і залізла тобі в душу. Ти її не хочеш сприймати, а вона зачаровує тебе і бере в полон.

– Ще одне слово – і я, здається, почну тебе ревнувати.

– Нарешті!

І обоє розсміялися – молодо, дзвінко. Аж діти їхні, облишивши гру на килимі, здивовано подивилися на папá і мамáн.

– І це при тому, – вперто гнув своє імператор, – що кінематограф був і є атракціоном, а не мистецтвом, яким він ніколи не буде і в якого немає майбутнього.

– Поживемо – побачимо. Щодо майбутнього. І нашого в тім числі.

Майбутнього, як покаже час, у царського подружжя не буде. Жити їм залишалося ще два роки, до липня 1918 року, коли Миколу II із родиною – з дружиною, дочками і сином, – з наказу Леніна та Свердлова (той наказ буде закамуфльовано постановою президії Уральської облради) буде розстріляно у підвалі Іпатіївського дому в Єкатеринбурзі…

«Цій жінці з очима біблійної мучениці і примхливим ротом – королеві російського німого кіно Вірі Холодній, – було відпущено тільки 26 років. Із них вона знімалася всього чотири (!) роки. Із її більш як п’ятдесяти фільмів (за іншими даними – трохи менше вісімдесяти) збереглось тільки п’ять, але її й досі не просто пам’ятають – її обожнюють, про неї саму знімають фільми. Одна з кращих картин про цю велику актрису – тонко стилізована мелодрама Нікіти Михалкова «Раба кохання»…

Її пам’ятають досі, тому що більше таких не було. Не було – щоб і розумна, і вродлива, і чиста, і талановита, і щаслива, і щоб усі її любили… Якщо такі й народжуються, про них пам’ятають ще довго. Як і про неї. Про Віру Холодну…»