Розділ «Частина третя «Успех исключительно оглушительный, в стиле недавних взрывов…» «И глаза ее, огромные, бездонные, с длинными ресницами, так хорошо знакомые нам по кинофильмам с ней, расширяются в испуге…» І вся Росія була у неї закохана…»

Відтоді минуло майже сто років, а спеціалісти й сьогодні пишуть із захопленням:

«Обозрение театров» відзначило і наступну роботу з участю Віри Холодної – фільм «Одна из многих». «Велике враження залишає В. В. Холодна, яка цілим рядом нюансів виокремила поступовий перехід жіночої душі від перших чистих поривів юності до чуттєвого збайдужіння жінки, яка торгує своїм коханням. Ніжний обрис її в образі дівчини-курсистки, і дикий, загнаний звірок дивиться з її очей в розгулі фогелівського «куточка». Г-жа Холодна цілком оволоділа задумом автора, їй вдалося подати життєвий образ героїні. В рухах немає різкості, немає незграбних поз», – I. Муський. Сто великих акторов (Москва: «Вече», 2003).

«Актриса прожила в мистецтві одну тільки мить – всього чотири роки: вона знялася вперше у 1915 році, а в лютому 1919-го її життя урвалося. Але слава Віри Холодної переступила десятиліття і жива й досі…»

Ніхто з російських актрис ні до, ні після неї не мав такої слави. Ось ми й підійшли до загадки загадок, до слави тієї, яку величали не інакше, як «королевою екрана».

Вона була надзвичайно красива – м’яких обрисів правильне обличчя з чорними, на рівні нереальності, великими очима, з якоюсь голубиною, лагідною посмішкою, з красивими руками, що страждають, і плавними рухами. Отже, краса? Але ні, у ті роки в кіно знімалося дуже багато вельми вродливих жінок, але жодна з них не могла похвастатись навіть часткою слави Віри Холодної. Талант? Тут не можна не погодитись з Р. П. Соболєвим, який написав: «Талант Холодної не був яскравим, очевидним для всіх, і не дякуючи таланту вона стала кумиром кіноглядачів, не ним пояснюється її казкова популярність», – до того ж у ті роки знімалися першокласні актриси російського театру. Чого варта згадка хоча б імен Гзовської, Пашенної. Є багато версій пояснення цієї фантастичної популярності, але точної – жодної…»

«Успіх Холодної – унікальний феномен масової свідомості в період революційної смути. Одностайно визнавши актрису «королевою екрана» (цей титул спочатку був їй даний прокатниками та рецензентами), глядач охоче сприйняв той міф, що вона його творила, у якому вельми правдиво переплелися життя й вигадка, драматизм реальної жіночої долі і стереотипи екранної мелодрами. «Королеві екрана» присвячують вірші і прозу, романи і мальовничі полотна, в числі її шанувальників – найвидатніші діячі культури. В розпал світової війни Холодна стала символом патріотизму, активно брала участь у благодійних акціях і концертах на користь поранених воїнів…»

Зі спогадів київського кіномана тих років, закоханого в екранну Віру Холодну

«…Головна цінність картини полягала в участі Віри Холодної. Глядачі йшли в кінотеатри «на Віру Холодну», її ім’я приваблювало їх. Стрічки з Вірою Холодною були поза будь-якою конкуренцією. Небагато залишилося перших глядачів картин Віри Холодної.

Я належу до числа цих «іхтіозаврів» і хочу розповісти про своє перше враження.

Кожної неділі, раннім ранком у наш дачний виселок Пуща-Водиця[6] прибував з Києва трамвай № 19 з відкритим причіпним вагоном – на лавах причепа сиділи музики духового оркестру і грали марш.

Дачники вставали під цей святковий сигнал, що означав: сьогодні у парку на П’ятій лінії увесь день буде гуляння, а увечері на відкритій естраді відбудеться концерт, в закритому театрі – спектакль, а в дощаній будівлі синематографа – прем’єра нової кінострічки. Піднімаючи хмари пилу, хлопчаки бігли слідом за трамваєм і на ходу вискакували на підніжки, які тяглися уздовж причіпного вагона.

Ми обліпляли вагон, як рій бджіл. Кондуктор навіть не намагався у нас взяти за проїзд або зігнати. І те й інше було абсолютно безнадійним, і він, відвертаючись, удавав, що нічого не бачить. Так починалася в Пущі-Водиці кожна неділя. Синематограф діяв зазвичай тільки по святкових днях. Там ішли то іноземні, то вітчизняні стрічки. Одні відвідувалися менше, другі – більше, але коли з’являлася нова картина з участю Віри Холодної, біля входу зранку збирався натовп за білетами.

Стрічку з Вірою Холодною крутили зранку й до вечора, і не тільки у неділю, а й увесь тиждень, поки все населення селища її не побачить. А багато поклонників «королеви екрана» (сьогодні про таких кажуть – «фанати») дивилися картину разів по п’ять, а то й більше. Нам, хлопчикам, шанувальникам «Вампірів», «Таємниці чорної руки» і «Фантомаса», цей безум дорослих здавався смішним. Але якось захворів сусід по дачі – великий поклонник Віри Холодної. Він віддав мені свій квиток на вечірній сеанс і велів подивитися нову картину.

Мені зовсім не хотілося йти на якусь там «занудну бузу» (висловлюючись нашою тодішньою хлопчачою термінологією), із ввічливості я взяв квиток, тут же вирішив не ходити, а потім придумати якесь виправдання. Своїм друзям я про цей білет не сказав ні слова, щоб не задражнили. Але увечері мене почали гризти сумніви: чи не подивитися все ж таки, чим це так дорослі захоплюються? Хоч посміюсь, думаю. І ось, коли звечоріло, я, ніби прогулюючись, пройшов мимо ілюзіону, потім пірнув у натовп, показав свій квиток і опинився в залі.

Єдиною прикрасою нашого синематографа були занавіски з червоного плюшу на всіх дверях. А так це був звичайний дерев’яний сарай, а в ньому лави з нанесеними фарбою номерами місць на спинках, та чарівний промінь світла, що летів над головами глядачів до екрана, та ще піаніно праворуч від полотна екрана і самотня фігура тапера – старенького акомпаніатора, схожого на Лемма із «Дворянського гнізда». У ті часи німого кіно картина обов’язково супроводжувалася музикою. У великих кінотеатрах, таких, наприклад, як київський театр Шанцера, перед екраном влаштовувався великий і дуже гарний симфонічний оркестр. До кожної картини складалася спеціальна музична програма, в деяких кінотеатрах картина супроводжувалась квартетом, тріо і вже, як мінімум, – фортепіано.

Старий «Лемм» із нашого пуще-водицького синематографа був справжнім художником, ніякого «буквалізму» не було в його грі. Він імпровізував, передаючи загальний настрій, загальний смисл стрічки, і це було прекрасно. Він не переривав гру, як це робили інші музиканти в антрактах між частинами, а грав собі тихенько, підтримуючи настрій глядацької зали. Адже у ті часи після кожної частини картини у залі спалахувало світло – бо механік перезаряджав апарат. До «великого винаходу» – поставити у кінобудку замість одного два проекційні апарати і пускати фільм без перерви – людство ще не додумалось. І до того, щоб проектор працював від електромотора, теж не дійшли, хоч мотори давно існували. Механік вертів ручку проекційного апарата з постійною швидкістю – шістнадцять кадрів на секунду, – і запалював світло в залі на час, потрібний йому, щоб замінити одну частину іншою.

Я всівся і приготувався зневажливо дивитися цю їх дорослу дурню. Не пам’ятаю вже зараз назви картини, але вона була в стилі модних тоді «рокових страстей». І ця назва, і заголовок першої частини, теж щось про пристрасті – у ті часи кожна частина мала напис-заголовок – зовсім уже налаштували мене на насмішкуватий лад. Погасло світло, пішла картина. І я вперше побачив на екрані це незабутнє обличчя, очі Віри Холодної… Це не мало нічого спільного з фотографіями, які продавалися в сотнях варіантів.

Щось мені зовсім не сміялось. Я дивно себе відчував. Коли героїні не було на екрані, я нетерпляче чекав, коли ж вона з’явиться. Перший антракт я непорушно просидів у якомусь дивному cтaні, втyпившиcь на спорожніле поле екрана. Тепер я вже не пам’ятаю не тільки назви, а й сюжету картини. Запам’яталось тільки, що це була зворушлива мелодраматична історія нещасливої героїні, що страждала, і її було безмежно жаль. У залі все частіше й частіше чулося посопування і схлипування. Мені ці жіночі прояви почуттів заважали дивитися картину.

Потім я відчув якийсь незнайомий, незрозумілий мені лоскіт у горлі і пощипування в очах. Через хвилину я став шморгати носом і шукати в кишені хусточки, якої у мене там ніколи й не було. І тоді (хай пробачить мені власник синематографа в Пущі-Водиці), я скористався у якості хустки розкішною плюшевою завісою, що закривала вхід на випадок пожежі. Що було, то було. Приблизно до третьої частини я сидів уже не ворушачись і разом з усією залою невідривно слідкував за долею цієї дивної жінки.

Стан зали був схожий на якийсь масовий гіпноз, і я мимоволі дихав єдиним подихом із усіма, а виходячи після сеансу, так само, як і інші, ховав заплакані очі. Куди раптом поділись мої Майн Ріди і Нати Пінкертони, «Таємниці Нью-Йорка» і вуличні бійки? Що зі мною трапилось там, у пітьмі глядацької зали? Звідки з’явилася прилиплива думка про цю дивну жінку, потреба захищати її, оберігати від небезпек? Не героїню картини, а її – Віру Холодну…