Розділ «Частина друга-3 І на випускному вечорі вона познайомилася з Володимиром Холодним А потім почалася війна, і треба було йти добувати для Росії чиїсь там Дарданелли, що невідомо для чого були потрібні самій Росії «Кана-аре-ечка жалобно поет…»»

Взгляд спокойный кажется покорным

От миганья красноватых век.

Все товарищи его заснули,

Только он один еще не спит.

Все он занят отливаньем пули,

Что меня с землею разлучит.

Пуля, им отлитая, просвищет

Над седою, вспененной Двиной,

Пуля, им отлитая, отыщет

Грудь мою, она пришла за мной…

Але це буде згодом, згодом, – для автора поезії – через одинадцять років, для них, Віри та Володі – через вісім, але – БУДЕ.

А поки що юний Володя читає в гімназії Перепьолкіної в актовій залі на випускному балу найвродливішій гімназистці вірші Ніколая Гумільова, присвячені юній царськосельській поетесі Анні Горенко, яка скоро стане Анною Ахматовою.

Потім біографи «королеви екрана» відзначатимуть: на балу з нагоди закінчення гімназії Віра Левченко всіх вражала – вона була найвродливішою у випуску гімназії Перепьолкіної 1910 року.

Ось тут і сталося. Тільки почався перший танок, як Вірочку, некороновану королеву балу, запросив – і як він зважився, а такий же ніби мовчун? – один молодик, нікому до того невідомий і надто – як для вродливих дівчат, – скромний. Так-так, Володимир Холодний – це з’ясується, як він відрекомендується, – студент-юрист. Вважалося, що він у танцях – як і в поводженні з дівчатами – був не вельми спритним, невправним, ба, навіть, незграбним, ніяковий і не хвацький (а тільки такі кавалери підходили б першій красуні балу). До всього ж – теж вважалося, – він з виду був не зовсім красень. Але раптом він чимось і привернув увагу чарівної Вірусі, і вона увесь вечір танцювала тільки з ним. А вже під кінець він повів її в тихий куток актової зали і заходився читати їй вірші свого улюбленого Гумільова. І – так вважається, – знайшов ключ до її душі.

Що не кожному вдається – та ще з першого знайомства.

Та ще на балу, де стільки було хвацьких молодиків.

Віра була не від світу цього – так вважали її подруги й однокласниці, дивною і ніби відстороненою від буднів, з яких в основному й складається життя. Вона десь витала… Де саме – того ніхто не знав. Вона чекала свого вірного лицаря. І вона його дочекалася. В образі Володимира Холодного, який, на її переконання, не лише стане її лицарем, пажем і принцом в одній особі, а й допоможе їй не просто жити, а витати над життям. І вона з першого ж вечора їхнього знайомства ним захопилася. Ба, навіть закохалася в нього – теж з першого разу. Та так захопилася, що відразу ж і зізналася у тому молодику.

А коли в затишному кутку актової зали він почав читати їй вірші, то й зовсім підкорив її серце. Після «Озера Чад» він прочитав їй «Капітанів: «Открыватели новых земель. Для кого не страшны ураганы. Кто изведал мальстремы и мель…»

Читець віршів і не підозрював, що саме цим тоді марила ця дивна вродлива дівчина – морями-океанами, пригодами, штормами-ураганами і взагалі, різною екзотикою далеких заморських країв. Романтика ще з дитинства окрилювала Віру. А тут з’явився той, хто так само, як і вона, марив морськими безоднями і пригодами у далеких краях. Ось так Віра й побачила у ньому, студентові-юристові, свого вірного лицаря. Тому й не думала приховувати своїх почуттів і того, головного, що вона у нього закохалася.

Сестра Соня їй дорікатиме: