Розділ «Частина друга-3 І на випускному вечорі вона познайомилася з Володимиром Холодним А потім почалася війна, і треба було йти добувати для Росії чиїсь там Дарданелли, що невідомо для чого були потрібні самій Росії «Кана-аре-ечка жалобно поет…»»

А під час бою, ведучи у ньому перед, отаман час од часу покрикував:

– Холодно, холодно нам, браття! Гріймося ще!

Тож його, буцімто й прозвали: отаман Холодний. А вже від нього й пішли всі Холодні, нині у світі сущі. Згодом якийсь із представників козацького роду Холодних зайнявся купецтвом. А втім, нічого осудного, звісно, в цьому не було.

А вже Макар Петрович, дід академіка (про це нижче) був стовідсотковим купцем і, вдало зайнявшись торгівлею, перебрався до Москви, де й започаткував руську гілку українських козаків Холодних.

Віра, слухаючи легенду (аж очі світилися, так вона любила слухати переказ, завжди відчуваючи при цьому якесь зачарування, що брало її в полон) про козацький родовід Холодних, пригадала, як їй, малій, бувало, батько казав: «Ми тому Левченки, що походимо від Лева – так звали нашого предка-козака. За відвагу й хоробрість – він бився з ворогами, як лев, – його й прозвали Левом, Левком. А козакував він у самого полковника Івана Богуна, про якого й пісню співають:

Ой з-за гори чорна хмара,

Мов хвиля іде.

То ж не хмара – запорожців

Богуня веде…

Але так це було насправді чи не так, чи це сімейні перекази в роду Левченків та Холодних – хто скаже, як документів про те не збереглося. Але ж звідкілясь бралися ті перекази, була певна Віра, пишаючись і своїм родом, і родом Володі…

Макар Петрович…

Був це крутий купець, кремезної міцної будови, коренастий мужик. Як зазначають біографи його онуків – «изрядный выпивоха». Що не заважало – рідкісний взагалі випадок у житті «изрядных выпивох» – успішно займатися торгівлею і блискуче вести свої справи, які потребують, звичайно ж, тверезого розуму і хватки чи не звіриної. Пив Макар Петрович добре, але міру знав. А будучи від природи здорованем, хоч і пив добре, але п’яним мовби й не був ніколи. Як ніколи не хворів, не знав, що таке слабкість чи зневіра й песимізм – веселий був життєлюб, який любив усі вигоди життя і брав од нього все. І жив-поживав у своє задоволення. (Між іншим, ще й жінок любив, як у Росії казали, «волочился за каждой юбкой».) І прожив – у це навіть повірити трудно, «изрядный выпивоха» ні багато ні мало – 125 років! Рекорд для Росії. (Виявляється, довгожителі бувають не лише серед мешканців Кавказу, як нас колись переконували, а й серед слов’ян.)

Макар Петрович над усе любив розвеселе та щедре застілля, що його він влаштовував у своєму домі майже щотижня, тож гості у нього ніколи не переводилися. Такі самі, як і він, розвеселі гульвіси. Застілля тривали днями й ночами, і глава дому незмінно залишався на ногах.

Його син Григорій – теж, між іншим, поклонник – але в міру – зеленого змія, – подався не в торгівлю, а в науку. Здобувши вищу освіту, Григорій Макарович викладав історію у Тамбові (до речі, там і народиться один з його синів, майбутній академік). До сторіччя Тамбовської гімназії Григорій Макарович опублікував велику наукову працю про родовід російської педагогіки. Його дружина Олександра Олексіївна Бородіна походила з російської інтелігентної родини, вона й прищепила дітям любов до рідної природи, поезії, музики. Це потім і посприяє шлюбові її сина Володимира з Вірою Левченко, теж з українсько-російської родини, великої любительки і цінительки поезії та музики.

Володимир походив із сім’ї Григорія Холодного, одного з двох синів Макара Петровича, у яких були багатодітні сім’ї: у першого дев’ятеро, у другого – восьмеро діток.

Всі їхні діти виділялися якими-небудь (деякі й неординарними) здібностями. Так, наприклад, Олексій став юристом, служив у Міністерстві фінансів, і в той-таки час більше був відомий – особливо в Петербурзі, – як музичний критик, до чиєї думки прислухався мистецький загал. Григорій увесь віддався астрономії, Олександра співала на оперних сценах Харкова і Ленінграда, Ольга – вибрала медицину. А ось Володимир, теж юрист за освітою, головно відомий тим, що був чоловіком Віри Холодної. Це його трохи аж начеб шокувало – дружину він любив і життя без неї не уявляв, але крім того, що він був чоловіком «королеви екрана», він ще був і вельми обдарованою особистістю, що в силу певних причин так і не змогла до кінця розкритися. А він же був обдарованим музикантом, редагував перший у Росії автомобільний журнал «Ауто» і до всього ж був відважним і до безуму сміливим автогонщиком.

У дитинстві Володимир, як і брат його Микола, захоплювався природничими науками, разом з братом спорудив обсерваторію, у юнацькому віці був пристрасним орнітологом, любив птаство і навіть мріяв написати наукову книгу «Крила Землі».

Більше повезло (та й прожив він довше) брату Миколі. Він закінчив фізико-математичний факультет (природниче відділення) Київського університету. Працелюбний був з юних літ – працював по 14 годин на добу – досліди, спостереження, експедиції… І так все життя. А ще паралельно читав лекції, вів практичні заняття зі студентами, брав активну участь у роботі ботанічної комісії при інституті та комісії з питань української наукової мови. Ба, навіть лекції читав українською мовою, усіляко піклуючись про розвиток мови своїх предків-українців. Встигав ще й редагувати перекладні підручники… У 1929 році він став академіком АН УРСР, а в 1933-му заснував при університеті кафедру мікробіології, ведучи одночасно дослідження ще й в інституті ботаніки. Жив – по вулиці Енгельса, – одинаком, родини у нього не було, увесь віддавався науковій роботі – спостереження, експерименти, наукова діяльність.

Варто зазначити, що праці Миколи Холодного, його вчення про фітогормони та фітогормональна теорія тропізмів (руху) рослин досі, як вважається, є наріжним каменем науки, що вивчає фізіологію і біофізику рослин.

А ще він автор «Думок натураліста про природу і людину». Микола Григорович вважав антропоцентризм, відірваність від природи «основним», «первородним» гріхом людської думки». Він будував контури нового світогляду – антропокосмізм – єднання кожного з усією світобудовою і з усім людством. Багато що з його «Думок натураліста…» нагадує ідеї Вернадського. Це, мабуть, тому, що вони були пов’язані й біографічно: разом працювали на Дніпровській біологічній станції, разом трудилися над проектом Української академії наук, а коли опинялися далеко один від одного, завзято листувалися. (Перший варіант своїх «Думок натураліста…» Микола Холодний відразу ж послав Вернадському, а той в якості відповіді опублікував статтю «Кілька слів про ноосферу».)