Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

– Не плач, дитино, – гладила її по голівці бабуся. – Твій батько тепер з небес високих побачить свою Полтаву, любу йому. Господь створив небо на третій день – для того, щоб жити там Самому разом з янголами, херувимами та іншими чистими духами і святими спасенниками. Небес сім, а над ними восьме небо, справжнє і справедливе. На восьмому небі сидить Бог на золотому кріслі, а біля нього літають янголи. Там і виділене житло святим спасенникам Божим. Серед них і твій папа, якого ти називаєш татом. Йому видно звідти всю землю і світ наш. Звідти йому й Полтаву видно…

– Правда? – і Вірі вперше за увесь похорон стало трохи легше, і вона повірила, що так і має бути – тато біля Господа, на восьмому справжньому і справедливому небі, і видно йому звідти Полтаву, тож і легко йому там… І діток своїх, і кохану жону, і всіх-всіх людей добрих – вічна йому пам’ять і спокій чистій душі його!

Як мати пережила трагедію, і сама потім не могла збагнути. Та чи й пережила її? Наче в один день вона так постаріла, що її іноді сприймали за бабусю Віри та її сестер. Але – трималася. Аби не засмучувати дочок, намагалася, щоб життя у їхньому будинку йшло, як і звичайно: до них все так само приходили гості, все так само розігрувалися шаради та «живі картини»…

Віра хоч і горювала за батьком, але зовні виду не подавала, намагаючись бути рівною, спокійною, витриманою. Вчилась добре, брала участь в гімназичних вечорах. Де читала вірші і навіть зіграла Ларису в «Безприданниці» Островського – за свідченням очевидців, вона так гарно грала, що глядачі забували, що перед ними на сцені дитина. До всього ж вона добре співала, акомпануючи собі на фортепіано, брала участь в аматорських спектаклях, читала вірші.

До театру відчувала непереборний потяг, тож часто бувала в театрах, навіть за кулісами, де познайомилася з багатьма артистами – зокрема Художнього. А ще, як і всі у той час, цікавилась кінематографом. Хоча самій стати кіноартисткою… Ні, про це вона тоді й не думала.

У ті часи артистична молодь Москви збиралася у знаменитих перцовських мансардах, куди також приходили поети, співаки, музиканти.

Будинок Перцова, вельми оригінальний, збудований у стилі руського модерну, знаходився в Саймонівському проїзді – душею та організатором творчих вечорів був один з помічників режисера МХТ Борис Пронін, невгамовний чоловік і великий вигадник та фантазер. Чимало обдарованих молодих людей завдяки йому відбулися як творчі особистості. Це його називали одним із творців руського Монмартра в Москві. На вечорах Бориса Проніна в будинку Перцова часто зі своїми подругами бувала і Віра Левченко – навіть допомагала пригощати гостей чаєм і кавою і сама всіма фібрами душі жадібно всотувала в себе атмосферу творчого свята, якою славився будинок Перцова.

Тоді театральне життя Росії було в розквіті. На сцені виступали ті, кого називали корифеями: Єрмолова, Турчанинова, Москвін, Коонен, Коміссаржевська, Качалов, Полевицька, Сара Бернар, Елеонора Дузе – вони вражали глядачів класичним репертуаром, п’єсами, що зачіпали проблеми сьогодення. Створювались театральні гуртки, народжувалися народні театри, у яких брав участь і Костянтин Станіславський. Тоді вже визначилися й перші лідери в російському ігровому кіно: Гардін, Протазанов, Бауер, Чардинін, Касьянов…

Особливо запам’ятався Вірі Левченко вересень 1908 року, коли з Петербурга до Москви приїхала на гастролі Віра Коміссаржевська. Давали п’ятиактну трагедію «Франческа да Ріміні» італійського поета і драматурга Габріеле Д’Аннунціо (п’єсу на російську мову переклали В. Брюсов і В. Іванов).

Враження було величезне. Преса писала, що сама Франческа – це госпожа Коміссаржевська, яка «грала цю роль з дивним проникненням і безмежною ніжністю і силою…» Їй аплодували за те, що вона – це вона. (Так пізніше аплодуватимуть і Вірі Холодній: за те, що вона – це вона.)

Віра Левченко була вражена її грою так, що, повернувшись додому, не знаходила собі місця. Враження її переповнювали. Очевидно, від цього вона зробилася замкнутою, вночі в неї піднялася навіть температура – пропасниця тривала цілий тиждень. Сімейний лікар пояснив переполошеній рідні, що дівчина дуже вразлива і схильна до меланхолії. А тому їй не можна багато читати і… мріяти. І звідтоді змушували Віру взимку ходити з сестрами на ковзанку, а літом грати в теніс на зеленоградській дачі. Але не любила вона спортивні ігри! Просто терпіти їх не могла!

Вважається, що саме тоді у ній і проснулась актриса, з’явився потяг до мистецтва, бажання його збагнути. У ті роки у Москві було що послухати й почитати. Гриміли поети Брюсов і Бальмонт, Блок, Анненський, Мережковський, молода Анна Ахматова. В музичному світі – Рахманінов і Скрябін, у концертних залах звучали їхні симфонії, у Великому театрі співали Собінов і Шаляпін… Гімназистка Віра Левченко все вбирала в себе і була як ніколи щасливою: Великий і Малий театр, МХТ і Консерваторія, Історичний музей і Музей образотворчого мистецтва, Третьяковка, будинок Юргенсона, де тоді збиралася вся художня Москва… І всюди гімназистка Віра Левченко встигала, і всюди відкривала для себе світ мистецтва… Встигала і вчитися добре, і брати участь в аматорських виставах. В останніх класах гімназії вона зіграє Любу Закрутіну в триактній комедії В. Крилова «Сорванец», дівчину, характер якої, як дотепно казали, не розгладиш ніякою праскою.

Віра Левченко, дещо завжди замислена, навіть меланхолійна і майже флегматична, всіх подивувала своїм іскрометним темпераментом, несподіваною тонкою пластикою, внутрішнім ритмом, що так передавали почуття героїні.

У ті роки вона все встигала: взимку захоплювалася ковзанами, а влітку, живучи на дачі в Звенигороді, грала в теніс, відвідувала Саввіно-Сторожевський монастир, де милувалася старовинними російськими іконами, слухала, завмерши, чудовий церковний хор, молилася у храмі Христа Спасителя…

Вважається, що її (Віри Левченко) «незрівнянна сценічна майстерність зароджувалася у гімназії, в аматорських спектаклях, літературних читаннях, танцювальних виступах» – це таки так, тож дівчина завжди прекрасно почувалася у закладі г-жі Перепьолкіної.

На відміну, наприклад, від Марини Цвєтаєвої, яка мешкала неподалік у Мамонівському провулку і навчалася в тій самій гімназії, що й Віра. Але в Марини від гімназії залишилося зовсім інше враження. Від природи вона була бунтаркою – про це пише у своїх спогадах її молодша сестра Анастасія. А відтак, на одному місці не могла через свій норовистий характер довго затримуватись, із попереднього пансіону фон Дервіз вона була виключена за ту саму непокірливість, що межувала із зухвальством, за непокору та недобрий вплив, що його здійснювала на однокласниць. Але й після того як Марина опинилася в гімназії Перепьолкіної (відступати вже далі не було куди, треба було будь-що закінчувати освіту), вона й там «нудьгувала найвідчайдушнішим чином».

Але все ж таки, хоч і насилу, останню свою гімназію Марина закінчила. А втім, за начитаністю та оригінальною філософією вона була на голову вище багатьох своїх товаришок по навчанню – не кажучи вже про обдарування, де Марині не було рівних. Можливо, за це, а ще за справедливість, доброту і відчайдушну відвагу і любили її подруги. Хоча дружити з Мариною з-за її непокірливого, часом і свавільного характеру, за оту правду, що її вона запросто різала будь-кому в очі, було ой як нелегко. В тім числі й Вірі Левченко. Але тому, що з нею було нелегко дружити, з нею всі й намагалися дружити.

А загалом Віра були вдячна Марині.

– За віщо? – здивовано запитала Цвєтаєва, коли подруги якось погомоніли по душах (вже на випускному балу, власне, розлучаючись чи прощаючись, адже перед кожною слалася своя, окрема дорога). – Характер у мене – часом і мені самій на подобається. Хоча мушу з ним жити, бо іншого, кращого, не маю. Та й тобі часом од мене перепадало – каюсь. То за віщо ж ти мені вдячна?

– За те, що ти… що ти була з нами. Що ти є. Що ми разом навчалися і кілька років про що тільки не спілкувалися. А ще я вдячна тобі, Маринко, за поезію. І за твою також. Без тебе я не полюбила би поезію.