Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

Хоча нічого й не робила – знаючи собі ціну як поету, – аби якось забезпечити свою літературну долю. І при цьому була досить життєстійкою («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!»). Жадібно любила життя, але – будучи поетом-романтиком – пред’являла йому вимоги здебільшого нереальні. Її поезія була просякнута духом «неприятия мира здешнего» в ім’я примарних «миров потусторонних», недовірою до життя і страхом перед ним.

І все ж вона твердо заявляла, звертаючись до Життя:

Не возьмешь моего румянца —

Сильного, как разливы рек,

Ты охотник, но и я не дамся,

Ты погоня, но я есмь бег.

Не возьмешь мою душу живую…

Але цієї твердості їй вистачить лише на 49 років.

31 серпня 1941 року, перебуваючи в евакуації в Єлабузі, вона суне голову в зашморг…

Її трудний характер, незлагідність, бунтарство і вічне незадоволення собою почалося ще в гімназіях…

У рік закінчення гімназії Перепьолкіної, 18-літня Марина, ще не знявши no суті гімназійної форми, потайки від родини видасть свій перший – об’ємний – збірник «Вечерний альбом». (На нього зверне увагу В. Брюсов, будуть і інші відгуки…)

Віра Левченко дізнається, що подруга і товаришка по навчанню Марина Цвєтаєва ще й поетеса, значно і значно пізніше, прочитає її вірш «Моим стихам…»:

Моим стихам, написанным так рано,

Что и не знала я, что я – поэт,

Сорвавшимся, как брызги из фонтана,

Как искры из ракет,

Ворвавшимся, как маленькие черти,

В святилище, где сон и фимиам,

Моим стихам о юности и смерти —

Нечитанным стихам!